Церква Святого Духа в Потеличі: храм гончарів зі стінописом XVII століття

Цю церкву, кажуть, оплатили гончарі — люди, які знали про глину все, а храм замовили з дерева. Найцінніше в ній теж не матеріал, а те, що на ньому написано: стінопис XVII століття, де біля святих стоять козаки.

Коротко

Адреса	с. Потелич, Львівський район, Львівська область
Збудовано	традиційно 1502 р.; за іншими даними 1555 р. або 1559–1564 рр.
Тип	тридільний дерев’яний храм із двома верхами
Розміри	близько 18 × 7 м
Стінопис	1620–1640-ві рр.
Статус	об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО з 2013 р. (№ 1424); з 2023 р. — під тимчасовим посиленим захистом

Історія

Потелич лежить на північний захід від Львова (по прямій — понад 50 кілометрів), за кілька кілометрів від польського кордону. Сьогодні це село, а колись — місто гончарів. За даними маршруту «Дерев’яні храми Карпат», у час розквіту тут працювало близько 240 гончарів, тоді як у Львові — 45. Радіо Свобода називає скромнішу цифру — близько 50 майстрів.

Традиція пов’язує появу церкви з татарським набігом: давню дерев’яну церкву святих Бориса і Гліба спалили, і 1502 року на її місці поставили нову. За традицією, яку переказують маршрут «Дерев’яні храми Карпат» і «Локальна історія», будівництво фінансували місцеві гончарі; документів про це історики не наводять.

Дата 1502 — традиційна, але не єдина. Візитація 1739 року писала, що церкву збудовано «184 роки тому, а може й більше», тобто близько 1555 року, а історик Андрій Павлишин у статті 2021 року, спираючись на нові документи, вважає, що церкву, ймовірно, звели між 1559 і 1564 роками. Дату 1502, за його спостереженням, подають періодичні видання Перемишльської єпархії без посилання на джерело; якщо вона й правдива, то скоріше стосується попередньої церкви. Хай там як, вона належить до найдавніших дерев’яних храмів України; англомовна Вікіпедія називає її найстарішою дерев’яною церквою Львівщини.

У першій половині XVII століття стіни храму вкрили розписами. Павлишин пише, що впродовж того століття церква кілька разів змінювала конфесійну належність, а в другій половині XVII століття остаточно увійшла до структур Київської унійної митрополії. Англомовна Вікіпедія згадує, що церкву відвідував Богдан Хмельницький; документи, які наводить Павлишин, фіксують лише прохід його військ через Потелич на Замостя 1648 року.

Розписи займають стіни нави і частину бабинця. Серед сюжетів «Сакральне мистецтво Львівщини» називає Богородицю Печерську, Воздвиження Чесного Хреста, Успіння Богородиці і Плач над Христом. Науково стінопис Потелича описала мистецтвознавиця Людмила Міляєва в монографіях 1969 і 1971 років; маршрут «Дерев’яні храми Карпат» згадує й іншу думку — що розписи могли з’явитися на початку XVIII століття.

Дерево вимагає постійного догляду, і архівні сліди цього збереглися. 1718 року, за Павлишиним, храм ремонтував тесля Казимир Домінікович, а 1736-го той самий «майстер тесельського куншту» ґрунтовно відремонтував церкву: поставили нові хрести, частково замінили ґрати й вікна. Під час ремонтів 1909 і 1923 років ґонтові дахи й обшиття стін замінили бляхою.

За радянської влади церкву закрили — за Павлишиним, майже на півстоліття, — проте оголосили пам’яткою державного значення. У 1970–1972 роках провели ґрунтовну реставрацію за проєктом Б. Кіндзельського та І. Могитича: бляху зняли, повернули ґонт, розписи відреставрували. З 8 листопада 2008 року церква знову діє повноцінно, а 21 червня 2013 року її внесли до списку Світової спадщини ЮНЕСКО разом із ще сімома українськими і вісьмома польськими дерев’яними храмами.

Пам’ятка ЮНЕСКО — це ще й щоденна господарська робота. 2013 року ZAXID.NET писав, що за храмом доглядають сестри згромадження святого Йосифа, громада власним коштом оплачує сигналізацію, а грибок, що пішов від одного з кутів, вдалося зупинити. Грибок зупинив тодішній парох о. Роман Семенюк.

Хронологія

Цифри в квадратних дужках — номери джерел у списку внизу сторінки. Позначка «за даними …» означає, що факт підтверджено лише одним джерелом. Розділ «Переказують» — перекази й легенди: їх записано в джерелах, але документально не підтверджено.

Місто гончарів

1. 1262

   Галицько-Волинський літопис згадує Телич — нинішній Потелич. Так подає Енциклопедія України; маршрут «Дерев'яні храми Карпат» називає 1223 р. ^{[3, 12, 4]}

   

2. XV ст.

   Хроніст Ян Длугош писав: «Потилич висока гора в белзкій землі». За даними Радіо Свобода. ^[16]

3. 1498

   Потелич отримав магдебурзьке право. ^{[3, 12]}

Храм і розписи

1. 1502

   Традиційна дата спорудження: церкву поставили на місці храму святих Бориса і Гліба, спаленого татарами. Павлишин зазначає, що цю дату подають періодичні видання Перемишльської єпархії без посилання на джерело; якщо вона й правдива, то скоріше стосується попередньої церкви. ^{[1, 4, 5, 6, 13]}

   

2. 1560-ті

   На місто напав татарський загін; 1569 р. король Сигізмунд II Август затвердив нові документи замість утрачених. Павлишин припускає, що тоді міг постраждати і храм. ^[1]

3. 1559–1564

   Найімовірніший, за Павлишиним, час спорудження церкви Святого Духа: 1559 р. запис у рукописному «Апостолі» ще засвідчує на цьому місці церкву Бориса і Гліба, а 1564 р. в Потеличі, за податковими документами, діяли лише дві церкви. ^[1]

4. Близько 1555

   Таку дату дає візитація 1739 р.: церкву збудовано «184 роки тому, а може й більше». Павлишин пов'язує документи 1555 р. з попереднім храмом. ^[1]

5. 1584

   Рік на давньому дзвоні, що висів на дзвіниці церкви до XX ст. За Павлишиним. ^[1]

6. Початок XVII ст.

   Іконостас отримав різьблений портал з іконою «Спаса Нерукотворного»; 1601–1605 рр. у документах згадано священника о. Степана. ^[1]

7. 1620–1640-ві

   Стіни нави й бабинця розписали темперою просто по дереву майстри однієї школи. Маршрут «Дерев'яні храми Карпат» наводить і іншу думку — початок XVIII ст. ^{[1, 2, 4]}

   

8. XVII ст.

   Після Берестейської унії парафія підлягала Холмському унійному єпископу, на якийсь час перейшла до православних владик, а в другій половині століття остаточно ввійшла до Київської унійної митрополії. За Павлишиним. ^[1]

9. 1648

   Під час походу Богдана Хмельницького на Замостя священника о. Іллю Процика й парафіян звинуватили в нападі на костел і пограбуванні його майна. За Павлишиним. ^[1]

10. 1659

    У церкві почали вести пом'яник; він зберігався ще наприкінці XIX ст. ^[1]

11. 1663

    Датовано плащаницю, що, за даними ZAXID.NET, походить із церкви Святого Духа; нині вона в Троїцькій церкві Потелича. ^[9]

12. 1670

    Іконостас оновили новими намісними іконами Христа і Богородиці. За Павлишиним. ^[1]

13. 1683

    Жовківський маляр Іван Руткович написав ікону «Молиння» (в інших джерелах — «Деісус») з портретами подружжя міщан-донаторів. ^{[1, 5, 17]}

Візитації й ремонти

1. 1709

   Шведські війська пошкодили й пограбували церкву; біля неї загинув 66-річний міщанин. За Павлишиним. ^[1]

2. 1718

   Церкву ремонтував тесля Казимир Домінікович. ^{[1, 4, 5]}

3. 1720–1750-ті

   Біля церкви звели приміщення, які винаймали місцевим гончарам, щоб парафія мала дохід. За Павлишиним. ^[1]

4. 1736

   Домінікович капітально відремонтував церкву й дзвіницю; поставили нові хрести з Немирова. ^{[1, 4, 5]}

   

5. 1739

   Візитація налічила в парафії 15 родин і згадала поле «Борисівське» — пам'ять про попередній храм. ^[1]

6. 1753

   Маршрут «Дерев'яні храми Карпат» і Локальна історія згадують ще один ремонт Домініковича, після якого храм став двоверхим; у Павлишина цієї дати немає. ^{[4, 5]}

7. 1766–1775

   1766 р. до сповіді були здатні близько ста парафіян; до 1775 р. парох о. Іван Кирилович перейшов до церкви Святої Трійці, а три потелицькі парафії згодом об'єднали. За Павлишиним. ^[1]

XIX–XX століття

1. 1848

   Австрійський уряд реквізував старі гаківниці, що зберігалися в церкві. За Павлишиним. ^[1]

2. 1909, 1923

   Ґонтові дахи й обшиття стін замінили бляхою. Локальна історія називає ремонти 1831, 1903 і 1923 рр. ^{[1, 4, 5]}

3. Радянський період

   Церкву закрили майже на 50 років, проте оголосили пам'яткою державного значення; рік закриття в джерелах не названо. За ZAXID.NET, у ній хотіли влаштувати склад мінеральних добрив, а згодом перенести до музею «Шевченківський гай», але громада не дозволила. ^{[1, 8]}

4. 1970–1972

   Реставрація за проєктом Б. Кіндзельського та І. Могитича: бляху зняли, повернули ґонт, відреставрували розписи. ^{[1, 4, 5]}

   

Відроджений храм

1. 8 листопада 2008

   Церква знову діє повноцінно; першим парохом став о. Василь Мутка, з 2011 р. служив о. Роман Семенюк. ^{[1, 8]}

2. 21 червня 2013

   На 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини церкву внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО в складі об'єкта «Дерев'яні церкви Карпатського регіону в Польщі та Україні» (16 храмів). ^{[1, 10, 11]}

3. 2018

   Почалася поетапна реставрація: замінили підвалини й підлогу, уперше зробили фундамент і кам'яне вимощення; заміну покрівлі не завершили. ^{[5, 6]}

4. 26 квітня 2023

   Науково-реставраційна рада на місці визначила порядок робіт; на документацію для реставрації стінопису й іконостаса виділили 100 тис. грн (Суспільне пише про «близько 150 тисяч»). ^{[6, 13, 19]}

5. 7 вересня 2023

   Комітет захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту (Другий протокол Гаазької конвенції 1954 р.) вніс церкву до Списку культурних цінностей під тимчасовим посиленим захистом — серед 20 українських об'єктів. ^{[14, 18]}

6. Жовтень 2023

   Фахівці польського інституту «Полоніка» оглянули розписи й конструкції храму. ^{[6, 15]}

7. Жовтень 2024

   Спільна місія ЮНЕСКО та ІКОМОС мала задокументувати церкву фотограмметрією й 3D-лазерним скануванням для плану реагування на надзвичайні ситуації (коштом уряду Японії). За даними Львівської ОВА. ^[19]

8. 10 квітня 2026

   Парафія готувалася до винесення плащаниці на Страсну п'ятницю; адміністратор храму казав, що розписам близько 400 років. За даними Суспільного. ^[7]

Втрачене й відтворене

Архітектура

Церква невелика — близько 18 на 7 метрів — і тридільна: бабинець, нава й вівтар поставлені один за одним із заходу на схід. Енциклопедія України називає її досить типовим бойківським храмом із трьома зрубами. Над центральним зрубом — ярусний пірамідальний верх, який, за тією ж енциклопедією, з’явився у XVIII столітті. Над вівтарем — баня, яку маршрут «Дерев’яні храми Карпат» відносить до волинської манери. Тож у силуеті церкви сходяться галицька, бойківська й волинська традиції.

Стіни й дахи вкриті ґонтом. До храму прибудовано муровану захристію — єдину частину, зведену не з дерева.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Ярусний верх над навою

Верх наростає уступами, як піраміда з кількох заломів. Це бойківська риса: кожен ярус трохи вужчий за попередній, і силует рветься вгору без жодної бані.

Баня над вівтарем

Вівтарний зруб завершує баня волинської манери. Поруч із пірамідою над навою вона виглядає як інша мова в одному реченні — і саме тому церкву впізнаєш із першого погляду.

Нюанси, які легко пропустити

Козаки на стінах храму. Стінопис 1620–1640-х років, за Енциклопедією України, виконали майстри однієї школи темперою просто по стінах, і з канонами вони поводилися вільно. Замість царя Костянтина й цариці Олени на стінах — князь Володимир і княгиня Ольга, а воїни в євангельських сценах вбрані як козаки. Церква XVII століття писала священну історію мовою свого часу.

Іконостас, намальований на стіні. У вівтарному просторі стоїть іконостас XVII століття, а його верхні яруси, за «Сакральним мистецтвом Львівщини», не різьблені, а написані просто на східній стіні нави; у XIX столітті їх переписали. Розписаний іконостас — рідкісний випадок, коли межа між стіною і вівтарною перегородкою буквально зникає.

Склад мінеральних добрив, якого не сталося. За ZAXID.NET, радянська влада хотіла влаштувати в церкві склад мінеральних добрив; громада виступила проти, бо хімікати знищили б дерево. Пізніше храм намагалися перенести до львівського музею просто неба «Шевченківський гай» — і знову громада не дала. Поки храм стояв зачинений, люди, за словами місцевих, заглядали всередину крізь щілину в дверях; самі місцеві кажуть про сімдесят років, хоча за документами церкву закривали майже на п’ятдесят.

Ім’я, яке перейшло від попередниці. На місці храму раніше стояла церква святих Бориса і Гліба (запис 1559 р.). Пам’ять про неї лишилася в намісній іконі Бориса і Гліба та в назві поля «Борисівське», яку згадує візитація 1739 р. Нинішня посвята — Зіслання Святого Духа.

Загадкове жорно. Під час реставрації церкви Святої Трійці в Жовкві 2019 року посеред храму знайшли жорно невідомого призначення. За словами науковця Жовківського заповідника Володимира Гериха (ZAXID.NET, 2019), таке саме жорно знайшли в центральній наві церкви в Потеличі. Чи мало воно сакральний сенс, досі не з’ясовано.

Книги з друкарні Федоровича. За маршрутом «Дерев’яні храми Карпат», у церкві зберігалися давні книги, зокрема «Апостол» Івана Федоровича XVI століття і «Тріодь цвітна» XVII століття.

Пагорб без дерев. Той самий маршрут нагадує, що старі дерева, які кріпили схили Городища, згодом вирубали. Для храму на пагорбі це не дрібниця: аж до 2018 року він стояв без фундаменту, і лише тоді йому замінили підвалини й зробили кам’яне вимощення.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Церква складена з дерев’яних зрубів, стіни й дахи вкриті ґонтом. Про будівлю часто кажуть, що в ній немає жодного цвяха; так говорять і місцеві в матеріалі ZAXID.NET. За даними англомовної Вікіпедії, мурована лише захристія. Головне багатство інтер’єру — темпера, нанесена безпосередньо на дерев’яні стіни: деревина тут одночасно і конструкція, і ґрунт для живопису.

Історія з бляхою добре показує, як матеріал впливає на долю будівлі. На початку XX століття ґонт замінили бляхою — практично, довговічно, сучасно. Через півстоліття реставратори її зняли й повернули храмові ґонт. Камінь у храмі поводиться інакше, але правило те саме. Матеріал, обраний «на віки», має бути сумісним із тим, що вже стоїть поруч. Тому в старому храмі будь-яку нову річ — престол, підсвічник, сходинку — варто спершу «поставити» на кресленні поруч із тим, що там уже є, і лише потім обирати для неї матеріал.

Про будову вівтарної перегородки — у статтях «Український іконостас» і «Ряди іконостаса», а також у розділі іконостаси. Ще один храм Святого Духа з того самого списку ЮНЕСКО — церква в Рогатині; ще одна дерев’яна церква з того ж об’єкта ЮНЕСКО — церква Архистратига Михаїла в Ужку.

Чи знали ви

Переказують

Постаті

• Казимир Домінікович — тесля, ремонтував церкву 1718 і 1736 рр. (маршрут і Локальна історія додають 1753 р.).
• Іван Руткович — жовківський маляр, автор ікони «Молиння» 1683 р.
• Федуско (Феодосій) із Самбора — майстер, з яким М. Гелитович гіпотетично пов’язує ікону «Борис і Гліб».
• Іван Маляр — місцевий майстер, за Локальною історією — керівник групи, що розписала стіни (за даними одного джерела).
• Сигізмунд II Август — король, що 1569 р. затвердив нові привілеї міста після татарського нападу.
• о. Ілля Процик — парох, якого 1648 р. звинуватили в нападі на костел.
• о. Михайло Дуркалевич — парох у візитації 1720 р.
• о. Іван Кирилович — парох 1766 р., згодом перейшов до церкви Святої Трійці.
• Богдан Хмельницький — за переказом, молився в церкві 1648 р.
• Людмила Міляєва — мистецтвознавиця, описала стінопис у монографіях 1969 і 1971 рр.
• Борис Кіндзельський, Іван Могитич — автори проєкту реставрації 1970–1972 рр.
• о. Василь Мутка, о. Тарас Когут, о. Роман Семенюк — парохи після відновлення 2008 р.
• о. Михайло Захарків — сучасний душпастир (за Павлишиним; у Суспільному — «Захар», «Захарко»).
• Олена Василько — директорка департаменту архітектури Львівської ОВА, що вела реставраційні наради 2023 р.
• Андрій Павлишин — історик, автор статті 2021 р. з новим датуванням.

Як цитувати