Володимирський собор у Києві: храм, який розписали художники

Цей собор задумували з тринадцятьма банями, а збудували з сімома — і все одно тріщини в арках зупинили роботи на дев’ять років. Те, заради чого сюди приходять, з’явилося вже потім: одинадцять років пензля по тиньку.

Коротко

Адреса	Київ, бульвар Тараса Шевченка, 20
Збудовано	1862–1882 рр.; розписи 1885–1896 рр.
Освячено	20 серпня (1 вересня) 1896 р.
Архітектори	І. Штром, П. Спарро, О. Беретті; добудовували Р. Бернгард, К. Маєвський, В. Ніколаєв
Тип	тринавний шестистовпний триапсидний храм, сім бань
Висота	близько 49 м до хреста головної бані (за даними англомовної Вікіпедії)
Статус	пам’ятка архітектури національного значення; кафедральний собор ПЦУ

Історія

Збирати гроші на собор на честь князя Володимира почали 1852 року; першим внеском, за даними «Освіта.ua», були 7000 рублів від митрополита Філарета. Англомовна Вікіпедія пов’язує задум із 900-літтям хрещення Русі. До 1859 року фонд сягнув 100 тисяч рублів.

Перший проєкт у візантійському дусі склав петербурзький архітектор Іван Штром. Він бачив храм із тринадцятьма банями. Павло Спарро, щоб зійтися з кошторисом, залишив сім. Собор заклали 15 (27) липня 1862 року, у день пам’яті князя Володимира. Олександр Беретті, який переробив проєкт, збільшив лінійні розміри споруди приблизно в півтора раза.

Саме це збільшення й далося взнаки. Восени 1864 року деякі арки не витримали ваги верхнього ярусу й розсунулися. Беретті звинуватив підрядників і мулярів, бані зменшили, але 1866 року тріщини поширилися. Для розслідування з Петербурга відрядили самого Штрома, Беретті усунули, а стіни вберегли від падіння металевими конструкціями. Недобудова простояла дев’ять років.

1875 року справу зрушив імператор Олександр II: побачивши в Києві недобудову, він домігся додаткових коштів. Рудольф Бернгард зробив розрахунки укріплення, стіни підперли контрфорсами, а з 1875–1876 років будівництвом керував 28-річний єпархіальний архітектор Володимир Ніколаєв, учень Бернгарда. 1882 року собор був практично готовий.

Далі почалося те, чим Володимирський собор відомий. 1885 року керівником оздоблення став Адріан Прахов — мистецтвознавець, який перед тим відкрив фрески XII століття в Кирилівській церкві. Він зібрав художників різних шкіл, і за одинадцять років вони розписали понад три тисячі квадратних метрів. Освятили собор 20 серпня (1 вересня) 1896 року за участі митрополита Іоанникія і Миколи II.

Роботу поділили між художниками, як ділять ділянки між бригадами. Віктор Васнецов узяв головний неф і вівтар: Богородицю з немовлям в апсиді, Христа-Вседержителя в куполі, «Хрещення Володимира» і «Хрещення киян», постаті князів Володимира й Ольги, Нестора-літописця. За підрахунком «Освіта.ua», лише він розписав близько двох тисяч квадратних метрів. Михайло Нестеров написав святих Кирила і Мефодія, святу Варвару, «Різдво Христове», «Богоявлення» і «Воскресіння». Вільгельм Котарбінський і брати Свєдомські розділили між собою дні творення і євангельські сюжети — «Преображення», «Вознесіння», «Вхід Господній в Єрусалим». Розписували собор і Микола Пимоненко та Сергій Костенко; за Eurofest, Костенко писав серафимів. Працювали тут і учні Київської рисувальної школи Миколи Мурашка.

Програма розпису читається як книга: Старий Заповіт — дні творення, Адам і Єва, пророки; далі земний шлях Христа й апостоли; нарешті святителі Вселенської і Руської церков. Розпис критикували за «надмірну сміливість», грошей бракувало, але за одинадцять років стіни зрештою заповнили.

1929 року богослужіння заборонили, у грудні зняли дзвони, а в соборі влаштували музей антирелігійної пропаганди. У 1930-х тут містилися архів і книгосховище. Знести собор пропонували не раз, але до цього не дійшло. Богослужіння відновили за німецької окупації, а 1943–1944 років собор став кафедральним. У 1946–1952 роках (за ВУЕ — до 1956-го) розписи реставрували під керівництвом художника Л. Калениченка. Після 1991 року на нього претендували дві церкви; храм відійшов Київському патріархату. 22 жовтня 1995 року тут відбулася інтронізація патріарха Філарета (Денисенка), настоятеля собору з 1960 року. Після об’єднавчого собору 2018 року храм належить ПЦУ. Філарет помер 20 березня 2026 року; 22 березня його поховали в соборі, як він заповів. З 1 травня 2026 року собор служить за новоюліанським календарем.

Хронологія

Цифри в квадратних дужках — номери джерел у списку внизу сторінки. Позначка «за даними …» означає, що факт підтверджено лише одним джерелом. Розділ «Переказують» — перекази й легенди: їх записано в джерелах, але документально не підтверджено.

Задум і будівництво

1. 1852

   Київський митрополит Філарет (Амфітеатров) запропонував звести в Києві собор на честь князя Володимира; гроші збирали пожертвами. ^{[2, 4, 17]}

2. 1853

   Імператор Микола I схвалив задум і обрав місце для храму. За даними сайту собору, у серпні утворили будівельний комітет. ^{[2, 3]}

3. 1853–1859

   Кримська війна й брак коштів відклали початок робіт. До 1859 р. фонд сягнув близько 100 тисяч рублів. ^{[2, 4, 8]}

4. 1860

   Павло Спарро переробив проєкт Івана Штрома, щоб зійтися з кошторисом: з тринадцяти бань лишилося сім. ^{[1, 2, 4]}

5. 1862

   Олександр Беретті переробив проєкт ще раз і збільшив лінійні розміри споруди приблизно в півтора раза. ^{[1, 2, 4]}

6. 1862

   15 (27) липня, у день пам'яті князя Володимира, митрополит Арсеній (Москвін) заклав перший камінь. ^{[2, 3, 9]}

   

7. 1864

   Частина арок не витримала ваги верхнього ярусу й розійшлася. ^{[4, 6, 36]}

8. 1866

   Тріщини поширилися, будівництво зупинили; Беретті від справи усунули. Недобудова стояла близько дев'яти років. ^{[2, 4, 6]}

   

9. 1875

   Імператор Олександр II домігся коштів на продовження робіт. Рудольф Бернгард зробив розрахунки укріплення, стіни підперли контрфорсами. ^{[2, 4]}

10. 1875–1876

    Керівником будівництва став єпархіальний архітектор Володимир Ніколаєв (ВУЕ — 1875 р., сайт собору — червень 1876 р.). ^{[2, 3]}

    

11. 1882

    Будівництво завершили. За даними «Дзеркала тижня», міцність склепінь перевіряли мішками з піском вагою 640 т. ^{[1, 2, 6]}

Розписи й освячення

1. 1885

   Керівником оздоблення став мистецтвознавець Адріан Прахов. За Д. Степовиком, у квітні уклали договір із Віктором Васнецовим. ^{[1, 2, 7]}

2. 1885–1896

   Собор розписали В. Васнецов, М. Нестеров, В. Котарбінський, брати П. та О. Свєдомські, М. Пимоненко, С. Костенко, В. Замирайло та ін.; Васнецову дісталися головний неф і апсида. ^{[1, 2, 7]}

   

   

3. 1885–1896

   Ескіз розпису, який Михайло Врубель подав на будівельний комітет, не схвалили; Врубель виконав частину орнаментів південної нави. ^{[1, 2, 6]}

4. 1896

   20 серпня (1 вересня) митрополит Іоанникій (Руднєв) освятив собор у присутності імператора Миколи II. ^{[2, 3, 5]}

   

5. 1897

   Олена Прахова вишила для собору Плащаницю за полотном Васнецова (рік — за UAHistory); нині Плащаниця в Києво-Печерській лаврі. ^{[15, 16]}

   

   

6. 1913

   За даними сайту собору, 30 травня й 1 червня тут служив Антіохійський патріарх Григорій IV. ^[3]

Радянські роки й війна

1. 1917

   За даними сайту собору, 19 березня в соборі відслужили панахиду за Тарасом Шевченком, після неї відбулися маніфестація й мітинг за незалежність України. ^[3]

   

2. 1929

   Богослужіння заборонили; ВУЦВК ухвалив перетворити собор на музей антирелігійної пропаганди. У грудні дзвони зняли на переплавку. ^{[2, 3]}

   

   

3. 1930

   За «Дзеркалом тижня», в соборі відкрили антирелігійний музей; храм став філією Лаврського історико-культурного заповідника. Згодом тут містилися архів і книгосховище. ^{[2, 6, 18]}

   

4. 1934–1937

   Знесення не відбулося. За сайтом собору, 1934 р. храм потрапив до «постишевського списку на знищення»; за «Дзеркалом тижня», знести його пропонували 1936 р. ^{[3, 6]}

5. 1941–1943

   За німецької окупації в соборі відновили богослужіння. ^{[2, 6]}

6. 1943–1944

   Собор став кафедральним храмом митрополита Київського (ВУЕ — 1943 р., сайт собору і «Дзеркало тижня» — 1944 р.). ^{[2, 3, 6]}

Кафедральний собор

1. 1946–1952

   Реставратори під керівництвом художника Л. Калениченка відновили розписи (за ВУЕ — до 1956 р.). ^{[1, 2, 6]}

2. 1947

   За даними двох публікацій, до собору перенесли мощі священномученика Макарія, митрополита Київського. ^{[19, 20]}

3. 1960

   Настоятелем собору став Філарет (Денисенко). ^{[21, 22]}

4. 1961

   У січні до собору з Андріївської церкви перенесли мощі великомучениці Варвари. За даними Лаври, переносили вночі й без урочистостей. ^{[10, 11, 12, 13]}

5. Після 1966

   За даними Лаври, мощі св. Варвари поставили поруч із мощами свт. Макарія. ^[11]

Новий час

1. 1992

   Собор став кафедральним храмом Української православної церкви Київського патріархату. ^{[2, 8]}

2. 1995

   22 жовтня Філарета обрано предстоятелем УПЦ КП; інтронізація відбулася в цьому соборі. ^{[3, 21, 22]}

3. 2018

   28 липня від собору вирушила хресна хода до 1030-ліття хрещення Русі-України; за даними поліції, у молебні взяли участь близько 65 тисяч осіб. За даними «Інтерфакс-Україна». ^[33]

4. 2018

   15 грудня об'єднавчий собор створив Православну церкву України; 29 грудня митрополит Епіфаній повідомив, що Філарет і далі служитиме у Володимирському соборі. ^{[8, 27, 34]}

5. 2019

   20 червня Філарет скликав у соборі зібрання, яке назвав «помісним собором» УПЦ КП; Синод ПЦУ 24 червня визнав його рішення нечинними. ^{[28, 29]}

6. 2019

   У грудні Синод ПЦУ надав Філарету довічне право служити в соборі. За даними «Інтерфакс-Україна». ^[28]

7. 2022

   Національний банк увів в обіг пам'ятну монету номіналом 5 грн із головним фасадом собору (серія «Пам'ятки архітектури України»). За даними «Української правди». ^[32]

8. 2026

   20 березня на 98-му році життя помер почесний патріарх Філарет. ^{[21, 22, 23]}

9. 2026

   22 березня, після прощання в Михайлівському Золотоверхому соборі, Філарета поховали у Володимирському соборі, як він заповів. ^{[23, 24, 25, 26]}

10. 2026

    20 квітня собор оголосив про перехід на новоюліанський календар; першими службами за ним стали всенічна 30 квітня й літургія 1 травня на пам'ять свщмч. Макарія. ^{[30, 31]}

Втрачене й відтворене

Архітектура

Енциклопедія сучасної України визначає стиль як неоросійський із візантійськими елементами; КНМЦ і англомовна Вікіпедія називають його неовізантійським. План тринавний, шестистовпний, з трьома апсидами. Сім бань стоять так: центральна над середохрестям, чотири довкола, ще дві — над вежами-дзвіницями західного фасаду. Фасади, вікна й бані мають арочні завершення, по кутах стоять ступінчасті контрфорси. Висота до хреста головної бані, за даними англомовної Вікіпедії, — близько 49 метрів.

Над порталами — мозаїки святих князів, виконані в петербурзькій мозаїчній майстерні. Бронзові двері притвору з рельєфами виготовлено за ескізами Прахова; скульптори — Р. Бах і Г. Залеман. На синьому тлі дверей — рельєфні постаті княгині Ольги і князя Володимира: перші святі, яких бачить людина, ще не переступивши порога.

Усередині простір тримають шість стовпів, що ділять храм на три нави, з бічними хорами над ними. На парусах під центральним куполом — євангелісти. Розпис покриває стіни, стовпи й склепіння суцільно, тож архітектуру тут сприймаєш передусім через колір: членування стін майже зникає під орнаментом.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Бані

Сім бань — компроміс між тринадцятьма на кресленні Штрома і бюджетом. Барабани прорізані арочними вікнами; після аварії 1864 року їх зробили меншими, ніж планували.

Західний фасад із вежами

Дві вежі-дзвіниці обрамлюють головний вхід і несуть дві з семи бань. Над порталом — мозаїчні постаті князів, нижче — бронзові двері.

Нюанси, які легко пропустити

Контрфорси — слід аварії. Ступінчасті опори на фасадах — не просто стильовий прийом. Їх поставили після 1875 року, коли храм рятували від тріщин 1864–1866 років. Будівля сама розповідає, що з нею сталося, — треба лише знати, куди дивитися.

Мільйон цеглин із Лаври. За англомовною Вікіпедією, Києво-Печерська лавра виготовила для собору мільйон цеглин. Монастирська цегельня стала одним із підрядників найбільшого київського будівництва свого часу.

Ескізи Врубеля не затвердили. Михайло Врубель робив для собору ескізи розписів, але їх не прийняли. Йому лишилася частина орнаменту південної нави. Ескізи, за ЕСУ (2006), зберігаються в Київському музеї російського мистецтва.

Свята Варвара з київським обличчям. За переказом, який наводять UAHistory і LB.ua, моделлю для образу святої Варвари, який написав Михайло Нестеров, стала Олена Прахова, донька керівника робіт. Нестеров захопився нею, але, за UAHistory, її батьки шлюбу не схвалили. Переказ цей тим промовистіший, що поруч, у соборі, лежать мощі самої святої Варвари.

Мощі, які пережили свій монастир. Мощі великомучениці Варвари, за церковним переказом, привезла з Константинополя на початку XII століття візантійська царівна Варвара, дружина київського князя Святополка Ізяславича. Вісім століть вони лежали в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Після його знищення в 1930-х мощі кілька разів змінювали місце (за ВУЕ, з 1935 року вони були в Андріївській церкві), а в січні 1961 року їх перенесли сюди. За даними Лаври, переносили вночі й без урочистостей, коли влада закривала Андріївську церкву. Найбільше паломників приходить у день пам’яті святої. Після переходу собору на новоюліанський календар у 2026 році це 4 грудня, раніше було 17 грудня.

Втрати, яких не видно. Розпис, який бачимо сьогодні, — це ще й реставрація 1946–1952 років (за ВУЕ — до 1956-го): без неї частина олійного живопису могла б не дожити до нашого часу.

Написи теж мають автора. Написи в розписах, за Eurofest, виконав Віктор Замирайло, якого ЕСУ згадує серед українських художників собору. На стінах часто дивляться на сюжети й не помічають шрифту.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Собор цегляний: зовні його мова — арки, контрфорси й мозаїки над порталами. Інтер’єр — інша мова: вівтарні стовпи, за ЕСУ, різьблені з каррарського мармуру, а англомовна Вікіпедія пише, що з білого каррарського мармуру вирізьблено іконостас. Мозаїки всередині виконали венеційські майстри, фасадні — петербурзька майстерня. Розписи зроблено олійними фарбами по тиньку.

Найкраще цей собор пояснює власна аварія. Збільшити креслення в півтора раза легко; змусити арку тримати збільшену вагу — зовсім інша задача. У каменярстві так само: виріб, який гарно виглядав у масштабі 1:10, у натурі має ще раз пройти розрахунок, бо вага росте швидше, ніж розмір.

Як улаштовано вівтарну перегородку і чим мармур відрізняється від дерева в цій ролі — у статтях «Що таке іконостас» і «Кам’яний іконостас», а також у розділі іконостаси. Звідки прийшли мощі святої Варвари — Михайлівський Золотоверхий собор; де Прахов відкрив фрески XII століття — Кирилівська церква.

Чи знали ви

Переказують

Постаті

• Філарет (Амфітеатров) — митрополит Київський, ініціатор будівництва (1852).
• Микола I — схвалив задум і обрав місце (1853).
• Іван Штром — автор первісного проєкту з тринадцятьма банями.
• Павло Спарро — 1860 р. спростив проєкт до семи бань.
• Олександр Беретті — 1862 р. переробив і збільшив проєкт; усунутий після аварії 1866 р.
• Рудольф Бернгард — автор розрахунків укріплення (1875).
• Олександр II — 1875 р. домігся коштів на завершення.
• Володимир Ніколаєв — єпархіальний архітектор, завершив будівництво 1882 р.
• Адріан Прахов — мистецтвознавець, керівник оздоблення 1885–1896 рр.
• Віктор Васнецов — автор розписів головного нефа й апсиди.
• Михайло Нестеров — автор ікон для іконостасів і образу св. Варвари.
• Михайло Врубель — автор орнаментів південної нави; його ескіз не схвалили.
• Вільгельм Котарбінський, Павло й Олександр Свєдомські — автори старозавітних і євангельських сюжетів.
• Олена Прахова — вишила Плащаницю за Васнецовим; за переказом, модель для св. Варвари.
• Іоанникій (Руднєв) — митрополит, освятив собор 1896 р.
• Л. Калениченко — керівник реставрації розписів 1946–1952 рр.
• Філарет (Денисенко) — настоятель з 1960 р., патріарх УПЦ КП з 1995 р., похований у соборі 22.03.2026.

Як цитувати