Кирилівська церква: княжий храм у бароковому вбранні

У вітрилах склепінь цієї церкви замуровано глиняні глечики. Їх не видно, але чути: голосники допомагали співу дійти до кожного кута. Інженерія XII століття, яка працює на слух.

Коротко

Історія

Монастир на Дорогожичах близько 1140 року заснував князь Всеволод Ольгович. Муровану церкву, за ВУЕ та англомовною Вікіпедією, збудовано в середині XII століття на замовлення його вдови Марії Мстиславівни; за українською Вікіпедією, храм заклав сам Всеволод, а завершила вдова. Вона померла 1179 року і похована тут. Церква стала усипальницею чернігівських Ольговичів. Перша літописна згадка — 1171 рік.

1240 року, за даними LB.ua, ординці зняли з церкви свинцеву покрівлю, і храм надовго лишився без даху. Після пожежі 1734 року відбудову очолив Іван Григорович-Барський; роботи тривали в 1748–1760 роках. Саме тоді бані набули граненої грушоподібної форми, а над західним фасадом постав фронтон; монастир отримав мури з чотирма кутовими вежами. Чотири бічні бані з бароковими верхами надбудували ще в 1687–1697 роках за ігумена Інокентія Монастирського. Триярусну дзвіницю-браму з церквою Благовіщення на другому ярусі зводили в 1759–1778 роках (на пам’ятному написі стоїть умовна дата 1760); 1936 року міськрада дозволила її знищити, а розбирати почали 1937-го.

1786 року монастир ліквідували. Давні розписи у XVIII столітті затинькували й побілили — і, парадоксально, саме це їх зберегло. У 1880–1889 роках реставрацію провів Адріан Прахов, і 29 травня 1889 року храм освятили знову. Систематично фрески розкрили в 1970-х під керівництвом П. Редька; розписів XII століття збереглося понад 800 кв. м.

З 1929 року церква — музей, згодом філія «Софійського музею», а нині частина Національного заповідника «Софія Київська».

Хронологія

Цифри в квадратних дужках — номери джерел у списку внизу сторінки. Позначка «за даними …» означає, що факт підтверджено лише одним джерелом. Розділ «Переказують» — перекази й легенди: їх записано в джерелах, але документально не підтверджено.

Заснування й княжа доба

1. 1139

   Чернігівський князь Всеволод II Ольгович захопив Київ, підійшовши з боку урочища Дорогожичі, і став великим князем (1139–1146). ^{[1, 2, 6]}

2. Близько 1140

   Всеволод Ольгович, охрещений Кирилом, заснував на Дорогожичах родовий монастир на честь свого небесного покровителя, св. Кирила Олександрійського. Англомовна Вікіпедія подає 1140 р., Енциклопедія України — «близько 1140». ^{[1, 2, 3, 4]}

3. Середина XII ст.

   Збудовано муровану церкву; точна дата невідома. За ВУЕ й англомовною Вікіпедією, її звели на замовлення вдови Всеволода, княгині Марії Мстиславівни; за українською Вікіпедією, храм заклав сам Всеволод, а завершено його за вдови. Енциклопедія України називає «близько 1146». ^{[1, 2, 3, 4]}

4. 1146

   Помер Всеволод Ольгович; за даними статті І. Марголіної в «Дзеркалі тижня», його поховали у Вишгороді, бо Кирилівська церква ще не була добудована. ^[6]

5. 1171

   Перша літописна згадка: Іпатіївський літопис розповідає про братів, що стали «на Дорогожичи подъ ст҃ымъ Курилом҄». ^{[2, 6]}

6. 1179

   Померла княгиня Марія Мстиславівна, донька Мстислава Великого й онука Володимира Мономаха; літопис повідомляє, що вона прийняла схиму й «положена бысть в Києве у святого Кюрила». Того ж року, за даними Вікіпедії, померла її невістка Марія Казимирівна, дружина Всеволода Чермного. ^{[2, 6, 7]}

7. 27 липня 1194

   Помер великий князь київський Святослав Всеволодович, герой «Слова о полку Ігоревім», син засновників храму; його поховали в церкві. ^{[2, 7]}

8. 1212 або 1215

   Помер Всеволод Чермний (Рудий), син Святослава; за Вікіпедією, його поховано в четвертій нартексній ніші. Жодне княжече поховання не збереглося. ^{[2, 7]}

9. XII ст.

   Стіни розписано фресками, поновленими в XVII ст. і прихованими під тиньком у XVIII ст.; до наших днів збереглося близько 800 кв. м розписів XII ст. ^{[1, 2, 7, 8]}

10. 1231

    Літопис згадує ігумена Кирилівської церкви Климента, що засвідчує існування монастиря й у XIII ст., за даними Вікіпедії. ^[2]

11. 1240

    Під час навали Батия монастир, ймовірно, розділив долю київських обителей. За LB.ua, ординці зняли з церкви свинцевий дах, і храм надовго лишився без покрівлі. ^{[2, 7, 8]}

Руїна й козацьке відродження

1. 1605–1614

   Ігумен Василь Красовський відбудовував занедбаний храм «коштом і накладом своїм»: полагодив стіни й верх бані, за ВУЕ — перекрив нижчими циліндричними склепіннями. Патроном обителі був князь Костянтин Острозький; LB.ua пише, що відбудову здійснили коштом Острозького. ^{[1, 2, 3, 8, 9]}

2. 1612

   За Вікіпедією, у церкві влаштували три престоли (Святої Трійці, св. Кирила, Архангела Михаїла), храм освятили наново й назвали Свято-Троїцьким. ^[2]

3. 1687–1697

   За ігумена Інокентія Монастирського, за ВУЕ, зведено чотири наріжні бані з бароковими верхами, карниз і два контрфорси на західному фасаді. Тоді ж, за ВУЕ й Вікіпедією, написано його портрет (темпера) на пілоні південної нави. ^{[1, 2]}

4. 1689

   3 квітня в церкві поховано матір св. Димитрія Ростовського, Марію Михайлівну, що померла у Страсну п'ятницю; поруч згодом лягла могила її чоловіка. ^[2]

5. 6 січня 1703

   Помер сотник Сава Туптало, батько св. Димитрія Ростовського, на 104-му році життя; його поховали ліворуч від дружини, біля дверей на хори. ^{[2, 7]}

6. 1734

   Велика пожежа пошкодила монастир і церкву. ^{[1, 2, 4]}

7. 1748–1760

   Архітектор Іван Григорович-Барський відбудовував монастир: муровані стіни з чотирма кутовими вежами, ліпний декор фасадів, бароковий фронтон на західному фасаді. ВУЕ датує роботи 1740–1760-ми роками, англомовна Вікіпедія — 1750–1760. ^{[1, 2, 4, 5]}

8. 1759–1778

   Побудовано триярусну дзвіницю-браму з церквою Благовіщення на другому ярусі, висотою понад 56 м. Напис над дверима має умовну дату 1760 р.; англомовна Вікіпедія й Енциклопедія України подають саме її. ^{[2, 3, 4]}

Лікарня й відкриття фресок

1. 1786

   За наказом Катерини II монастир скасовано; англомовна Вікіпедія подає 1787 р. Споруди передали під притулок для військових інвалідів, а на початку XIX ст. створили Кирилівську лікарню для душевнохворих. Церква стала лікарняною, а розписи затинькували й побілили. ^{[1, 2, 4, 9]}

2. 1851

   Пожежа пошкодила дзвіницю, відновлено її 1864 р.; англомовна Вікіпедія датує пожежу 1849 р. ^{[2, 4]}

3. 1860

   Під тиньком XVIII ст. виявлено фрески XII ст.; Енциклопедія України й Освіта.ua кажуть про «1860-ті роки». ^{[1, 3, 5]}

4. 1880–1889

   Під керівництвом професора Адріана Прахова розчищали фрески й «поновлювали» їх олійними фарбами (крім південної апсиди). Працювали викладачі й учні Київської малювальної школи: М. Мурашко, І. Селезньов, М. Кліманов, Х. Платонов, І. Їжакевич, С. Гайдук, М. Пимоненко та інші. Енциклопедія України датує відкриття Прахова 1881–1882 рр. ^{[1, 2, 3]}

5. 1884

   До розпису церкви долучився Михайло Врубель, що працював у Києві до 1889 р. Він виконав «Зішестя Святого Духа» на склепінні хорів, «Ангелів з лабарами» й «Надгробний плач» у ніші нартекса. За листом батька Врубеля (22.10.1884), над розписами працювали 30 учнів школи й 10 художників з Академії. ^{[1, 2, 3, 16]}

6. 1885

   У Венеції Врубель написав олією на цинкових листах чотири ікони для мармурового іконостаса: «Ісус Христос», «Богородиця з Дитям», «Святий Кирило», «Святий Афанасій». ^{[1, 2, 17, 18]}

   

7. 1887

   За українською Вікіпедією, дерев'яний іконостас замінили мармуровим за ескізами Прахова, виготовленим в італійській фірмі; Енциклопедія України відносить встановлення мармурових хор та іконостаса до 1881–1884 рр. ^{[1, 2, 3]}

8. 29 травня 1889

   Після завершення робіт церкву освятили, за даними української Вікіпедії. ^[2]

   

Радянський період

1. 1929

   Церкву закрито й перетворено на музей у складі Києво-Кирилівського заповідника; день розходиться: 8 травня (англомовна Вікіпедія) чи 18 травня (українська). ^{[1, 2, 4, 13]}

2. 1936–1937

   23 червня 1936 р. президія Київської міськради дозволила знищити дзвіницю (постанова № 2577); 1937 р. її розбирали разом із переважною частиною мурів. Енциклопедія України датує знесення 1937–1938 рр. Збереглася частина муру з однією наріжною вежею. ^{[2, 3, 4]}

3. 1960-ті

   Рівень підлоги знівельовано до первісного, щоб відновити первісний об'єм церкви; розкопки в храмі виявили поховання, але жодного з XII–XIII ст., за даними Вікіпедії. ^[2]

4. 1965

   Музей відкрито для відвідувачів як філію заповідника «Софійський музей», тепер Національного заповідника «Софія Київська»; Travels in Ukraine подає 1962 р. ^{[2, 4, 13]}

5. 1970-ті

   Бригада реставраторів під керівництвом П. Редька розкрила понад 800 кв. м фресок XII ст. з-під записів XIX ст., за даними Вікіпедії. ^[2]

Новітня історія

1. 1993–1994

   У 1993 р. зареєстровано Кирилівську парафію УПЦ; за LB.ua, перші богослужіння організував протоієрей Федір Шеремета. Служби московського патріархату тривають з 1994 р.; регулярними їх називають з 1995 р. (Вікіпедія) чи 1996 р. (ВУЕ). Музей і парафія «конфліктно співіснують». ^{[1, 2, 7, 9, 10]}

2. 2003

   Настоятель Свято-Кирилівської парафії о. Федір подав заявку на передачу церкви в користування; заповідник скаржився на пошкодження розписів, зокрема Врубеля. ВУЕ згадує вимоги священиків знищити розписи Врубеля як «неканонічні». ^{[1, 20]}

3. 2009

   З ініціативи України церкву внесено до Попереднього списку ЮНЕСКО в складі позиції «Київ: Софійський собор … церкви Святого Кирила й Святого Андрія, Києво-Печерська лавра». ^{[1, 19]}

4. 14 червня 2011

   Парафію УПЦ МП перетворено на Свято-Кирилівський чоловічий монастир. ^{[2, 4]}

5. 2018

   У липні розпочато реставрацію фасадів, ліпного декору, тиньку бань і карнизів; на хорах реставрували фрески, за даними Тексти.org.ua. ^[14]

6. 30 січня 2025

   Завершилася угода про безоплатне користування храмом з УПЦ МП; служби московського патріархату тривали до кінця січня. ^{[9, 10, 11]}

7. 11 травня 2025

   Відбулася перша за понад 30 років літургія українською; за анонсом і Українською правдою, її очолив митрополит Епіфаній, а Главком називає цілебрантом архієпископа Лаврентія. Храм став осередком Луганської єпархії ПЦУ «до звільнення Луганщини». ^{[2, 9, 10, 11]}

Втрачене й відтворене

Архітектура

Шість стовпів ділять простір на три нави; центральна нава й трансепт утворюють просторовий хрест, над середохрестям — баня. На сході нави завершуються апсидами: у північній — жертовник, у південній — дияконник. Є також нартекс, хори й князівська молитовня.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Західний фронтон

Фронтон над західним фасадом — робота доби Григоровича-Барського. Він ховає за собою давню структуру: первісно храм мав закомарне покриття, яке у XVII–XVIII століттях замінили чотирисхилим, а в 1748–1760 роках — двосхилим дахом.

Апсиди

Три нави — три апсиди. Усередині південної апсиди — цикл житія святих Кирила та Афанасія Александрійських, у північній — 25 балканських святителів. У барабані — дванадцять апостолів, на вітрилах — євангелісти; є сорок Севастійських мучеників, а в нартексі — «Страшний суд», який українська Вікіпедія називає найранішим і ніде не пошкодженим зображенням цього сюжету в давньоруському мистецтві. На одній із фресок, імовірно, зображено самого фундатора — князя Всеволода Ольговича.

Іконостас і Врубель

Мармуровий іконостас за ескізами Прахова замінив дерев’яний; за українською Вікіпедією, це сталося 1887 року (Енциклопедія України відносить встановлення мармурових хор та іконостаса до 1881–1884 років). Ікони для нього — «Ісус Христос», «Богородиця», «Кирило» й «Афанасій» — написав 1885 року у Венеції молодий Михайло Врубель. Йому ж належать «Зішестя Святого Духа» на склепінні хорів і «Надгробний плач» у нартексі.

Камінь і матеріал

Стіни складено з плінфи — тонкої широкої цегли (близько 30 × 26 × 4,5 і 32 × 22 × 5 см) у рівношаровій кладці. Для декору використано місцевий пірофіліт, так званий «червоний шифер». У вітрилах склепінь — голосники.

Кирилівська церква показує, що матеріали в храмі ведуть розмову через століття. Плінфа XII століття, барокова штукатурка XVIII-го, мармур іконостаса XIX-го. Кожен шар сказав своє, і жоден не заглушив попереднього. Добрий іконостас у давньому храмі має саме таку якість: він говорить своєю мовою, але не перебиває стін.

Про те, як влаштовано іконостас, — у статті «Ряди іконостаса» і в розділі іконостаси. Інший київський храм, зведений у бароковій мові XVIII століття, — Андріївська церква.

Чи знали ви

Переказують

Постаті

• Всеволод II Ольгович — чернігівський князь, з 1139 р. великий князь київський; засновник монастиря й церкви.
• Марія Мстиславівна (†1179) — його дружина, донька Мстислава Великого; за ВУЕ, замовила муровану церкву; похована тут.
• Святослав Всеволодович (бл. 1123–1194) — великий князь київський, герой «Слова о полку Ігоревім», похований у церкві.
• Всеволод Чермний (†1212/1215) і Марія Казимирівна (†1179) — син і невістка Святослава, поховані в храмі.
• Костянтин-Василь Острозький — патрон монастиря на початку XVII ст.
• Василь Красовський (†1614) — ігумен, відбудовник храму 1605–1614 рр.
• Інокентій Монастирський (†1697) — ігумен, чий портрет збережено на пілоні південної нави.
• Сава Туптало (†1703) — київський сотник, батько св. Димитрія Ростовського; поховано в нартексі.
• Димитрій Ростовський (Данило Туптало) — святитель; ігумен Кирилівського монастиря 1697 р., за Вікіпедією, його батьки поховані тут.
• Іван Григорович-Барський — архітектор, відбудував монастир і збудував дзвіницю.
• Адріан Прахов (1846–1916) — мистецтвознавець, керівник реставрації 1880–1889 рр.
• Михайло Врубель — художник; хори, нартекс і ікони іконостаса.
• Емілія Прахова — дружина Прахова, за переказом, прототип образу Богородиці.
• Микола Мурашко, Іван Селезньов, Михайло Кліманов, Харитон Платонов, Микола Пимоненко, Іван Їжакевич, Самійло Гайдук — викладачі й учні Київської малювальної школи, що відновлювали розписи.
• Юрій Асєєв, Микола Холостенко, Іполит Моргілевський — дослідники архітектури церкви XX ст.
• Ірина Марголіна, Василій Ульяновський — автори монографії «Київська обитель Святого Кирила» (2005).
• Федір Шеремета — протоієрей, організатор перших богослужінь 1993 р.; його могила — єдина на подвір’ї.
• Епіфаній — предстоятель ПЦУ, очолив літургію 11 травня 2025 р.

Як цитувати