Церква Різдва Христового в Тернополі: храм-твердиня біля міського валу

Над входом цієї церкви колись стояв фундаційний напис, а її стіни мають до двох метрів завтовшки. Тернопільські міщани будували храм так, ніби знали, що молитися в ньому доведеться під облогою.

Коротко

Адреса	м. Тернопіль, вул. Руська, 22
Збудовано	1602–1608; освячено на Різдво 1609
Будівничий	муляр Леонтій; ктитори С. Григорович і В. Ігнатович
Тип	тридільний триконховий храм з оборонними вежами
Матеріал	рваний пісковик і вапняк; фундаменти з каменю завглибшки 2–3 м
Статус	пам’ятка архітектури національного значення (охоронний № 636); храм ПЦУ

Історія

Дерев’яна церква Різдва Христового вперше згадується 1566 року в грамоті короля Жигмонта ІІ Августа про укріплення міста. Стояла вона не в центрі, а біля валів, поруч із Кам’янецькою брамою. 1570 року князь Василь-Костянтин Острозький дав землю на утримання церкви й шпиталю для убогих міщан. 1589 року в Тернополі побував Єрусалимський патріарх Єремія, який затвердив статут Різдвяного церковного братства.

У 1602–1608 роках громада замінила дерев’яний храм кам’яним. Фундаторами були ктитори Семен Григорович і Василь Ігнатович, якого називали Чайкою. Будівництво доручили муляреві Леонтію — у документі він названий «добрим мулярем». Парафіяни допомагали працею, пожертвами й матеріалами, а витрати склали 1916 золотих. Освятили церкву на Різдво 1609 року.

Далі храм ріс разом із тривогами міста. Грамота львівського єпископа Йосифа Шумлянського 1668 року згадує приділ Святої Трійці, виділений в окрему церковку: бабинець поділили на два поверхи. Того ж 1668 року для братства з південного боку прибудували окрему споруду. Близько 1700 року громада разом із Львівською єпархією перейшла до унії. За Бойцуном, грамота 1743 року, підтверджена Якубом Собеським, фіксує статус соборної церкви з дияконом. 1709 року до притвору прибудували дві півкруглі вежі, через які вели на верхній ярус і перехідні галереї. 1808 року розібрали каплицю й перекриття над бабинцем, збільшили внутрішній об’єм і змінили розпис. Згодом із заходу добудували ще один об’єм і увінчали храм двома декоративними главами — щоб надати йому соборного вигляду й традиційної тридільної триверхої схеми.

18 листопада 1918 року в церкві військові склали присягу на вірність Українській державі. У 1936–1937 роках храм реконструювали — і вчасно: у Другу світову, коли майже вся історична частина Тернополя загинула, за даними єпархії, жодна будівля церковного комплексу не постраждала. Під час реконструкції у вівтарі пробили два вікна, змінили форму головного купола, поновили розпис.

Після Львівського собору 1946 року церкву передали Російській православній церкві. За даними єпархії ПЦУ, у повоєнні роки храм зачиняли, з нього викрали золочені хрести та інші цінності. 1958 року під час розширення вулиці розібрали мур і дзвіницю (Бойцун пише, що дзвіницю тоді перенесли). Нову дзвіницю за проєктом архітектора Ігоря Малиміна звели до п’ятої річниці незалежності. Нині це храм Православної церкви України. 27 лютого 2015 року на церковному подвір’ї поховали митрополита Мефодія (Кудрякова). З його ініціативи на зовнішній стіні з’явилися пам’ятні знаки князю Володимиру Великому, митрополиту Василю Липківському, патріархам Мстиславу (Скрипнику) й Володимиру (Романюку), а також пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 років.

Архітектура

Початковий храм, за реконструкцією Оксани Дьячок, був тридільним, триконховим і одноверхим: квадратний притвор, центральна нава з напівкруглими виступами-конхами з півдня й півночі та напівкругла апсида. Фундаменти заклали з каменю «в два роста», тобто на 2–3 метри. Стіни з рваного пісковику й вапняку сягають 2 метрів завтовшки.

Подальші перебудови Дьячок пояснює не примхами будівничих, а історією громади: першим поштовхом стала доба Реформації, далі — національно-культурне відродження, поява православного братства й зміна конфесійної приналежності. Найбільших руйнувань храм зазнав уже в радянський період.

Оборонні риси збирали поступово. Біля притвору стоять дві круглі вежі. Над бабинцем була дозорна вежа, що водночас слугувала дзвіницею. Цвинтар обносив оборонний мур, а сама ділянка прилягала до валу з міською брамою. Дослідники вважають, що церква-твердиня входила до загальної оборонної системи Тернополя, а не лише виглядала фортецею.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Західний фасад із вежами

Півкруглі вежі прибудували до притвору 1709 року. Крізь них вели сходи на верхній ярус і до перехідних галерей. Західний об’єм із главами з’явився пізніше.

Головна баня

Сучасну форму головного купола храм отримав під час реконструкції 1936–1937 років. Первісно храм, за реконструкцією Дьячок, був одноверхим. Дві декоративні глави над західним об’ємом додали вже в XIX столітті, а головний верх став домінантою триверхої композиції.

Нюанси, які легко пропустити

Брама, яка, можливо, стала церквою. Дослідники Ю. Вербовецький і С. Сірий висунули гіпотезу, що центральна нава — частина в’їзної Кам’янецької брами міста. Підставою стала різниця в кладці. Автори прямо пишуть, що версію треба перевірити археологічно, тож поки це лише гіпотеза.

Каплиця на другому поверсі. У XVII столітті в розділеному бабинці облаштували окрему церковку Святої Трійці. При ній 1668 року єпископ Йосиф Шумлянський засвідчив молодіжне братство. 1808 року цю каплицю розібрали, щоб віддати висоту основному храмові.

Імена над входом. За даними єпархії, над входом у камені увічнено імена князів Острозьких, патріарха Єремії ІІ, Кирила Ставровецького та єпископа Гедеона Балабана. Бойцун пише, що первісний храм сягав нинішнього бабинця, а камінь із фундаційним написом під час перебудови 1808 року перенесли за вівтар, до бічного входу.

Чудо в родині шевця — переказ. Тернопільська ікона Божої Матері, за переказом, заплакала під час Великого посту 1730 року в родині шевця Маркевича. Комісія визнала чудо, а митрополит Атанасій Шептицький 15 липня 1730 року проголосив образ чудотворним. Ікону перенесли сюди з Хрестовоздвиженської церкви. За переказом, у цьому храмі молився й Богдан Хмельницький.

Вода під фундаментом. 2011 року георадар виявив зону зволоження на глибині від 1 до 5 метрів: вода витікала з водогону та зливової каналізації. Проєкт реставрації погодили 2016 року, але, за Дьячок, роботи йдуть повільно.

Хрест, якого вже немає. У радянські роки, крім дзвіниці й огорожі, зник пам’ятний хрест 1770 року, поставлений після епідемії, від якої в місті, за Бойцуном, померло до 10 тисяч людей.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Храм складено з місцевого каменю: рваного пісковику й вапняку, покладених у стіни завтовшки до двох метрів. Англомовні довідники пишуть про тесані блоки пісковику; Дьячок говорить про рваний камінь. Імовірно, обидва описи правдиві для різних частин будівлі — фасадного лиця й товщі муру. Фундаменти з каменю пішли на глибину 2–3 метри.

Така товща — не надмірність, а умова: церква стояла на лінії міської оборони, і стіна мала витримати не лише час. Ціна цієї ваги видна сьогодні — коли під фундаментом з’являється вода, двометровий мур не врятує сам себе. Каменяр знає просте правило: масив прощає багато, але не воду, що місяцями стоїть під ним.

Про те, як храм отримує другий вівтар над бабинцем, корисно прочитати поруч зі статтею про престол і жертовник. Невеликі храмові об’єми з каменю — у розділі каплиці. Інший храм, пов’язаний із братським рухом і патріархом Єремією, — Успенська церква у Львові.