Церква Різдва Богородиці в Нижньому Вербежі: п'ять верхів на опришківському переказі

Переказ каже, що церкву поставили за опришківське золото. Документ каже скромніше: фундатор отримав від цісаря медаль «За заслуги». Між цими двома версіями стоїть сама церква — п’ять верхів, яких на Прикарпатті майже ніхто не ставив.

Коротко

Адреса	с. Нижній Вербіж, Коломийський район, Івано-Франківська область
Збудовано	1788–1808 (дати донаторського напису); початок 1756 — версія краєзнавців
Фундатор	Григорій Семенюк
Тип	центральна хрещата п’ятиверха дерев’яна церква
Матеріал	дерев’яні зруби; покрівля — цинкова карбована бляха, частково гонт
Статус	об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО (2013); пам’ятка національного значення № 090024-Н; храм ПЦУ

Історія

За версією краєзнавців Михайла Ласійчука та Івана Лудчака, будівництво почалося 1756 року. Майстрів привезли з гір, а ліс громада возила з Княждвора. Донаторський напис над порталом називає Григорія Семенюка «та прочіх провізоров» і містить дві дати — 1788 і 1808. Другу вважають роком остаточного опорядження й освячення.

1812 року «Gazeta Lwowska» повідомила, що цісар нагородив Григорія Семенюка золотою медаллю «За заслуги». Помер він 1822 року — так свідчить епітафія, яка називає його «добродітелем і провізором» церкви. Похований фундатор біля храму. Епітафія називає його «Григорій Семенюк Мельник» і подає вік — 114 років; у переказах будівничого так і називають — Григором Мельником. Родичка в п’ятому поколінні, Ганна Ласійчук, додає до цього дванадцять синів.

Документальний зв’язок із Довбушем у селі все ж є, але веде до іншої людини. 1742 року перед судом у Станиславові постав Михайло Малярчук, одружений із дочкою вербізького мельника, — за зв’язки з опришками Олекси Довбуша. Дослідниця Надія Бабій припускає, що подільське походження Малярчука та його малярська освіта могли вплинути на вибір типу споруди. Це припущення, не встановлений факт.

За обмірами й архівом польського дослідника Влодзімєжа Вітковського, бані вкрили бляхою в 1930-х роках, а решту церкви й дзвіницю — 1990 року; тоді ж нижні зруби пофарбували олійною фарбою. Датування «1900-ми роками» в старіших описах — лише здогад. 1991 року храм внесли до державного реєстру пам’яток. 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету всесвітньої спадщини церква увійшла до об’єкта «Дерев’яні церкви Карпатського регіону в Польщі та Україні». 2012 року її внесли до реєстру як пам’ятку національного значення (за В. Вітковським — 10 жовтня; деякі джерела подають 2018 рік). 7 вересня 2023 року ЮНЕСКО надало храму тимчасовий посилений захист. За поясненням Суспільного, цей статус дозволяє органам 87 держав — учасниць Другого протоколу 1999 року переслідувати або екстрадувати ймовірних порушників.

Поруч із церквою стоїть будинок священника, де зберігається вишивка понад сімдесятирічної давності; родина планує проводити тут майстер-класи. А неподалік, за даними сайту Коломийської РДА, громада зводить нову кам’яну церкву. На тому ж сайті наведено спостереження Володимира Герича, директора заповідника в Жовкві й керівника робочої групи з номінації ЮНЕСКО: багато священників мріють про новий великий храм і легко розібрали б маленький старий, хоча «ні з сучасної цегли, ні з металопластику кращого не побудуєш».

Хронологія

Цифри в квадратних дужках — номери джерел у списку внизу сторінки. Позначка «за даними …» означає, що факт підтверджено лише одним джерелом. Розділ «Переказують» — перекази й легенди: їх записано в джерелах, але документально не підтверджено.

I. Село і стара церква

1. 1375

   9 грудня князь Владислав Опольський надав Вербіж у лен Ващкові Тептюковичу, за даними В. Вітковського; англомовні довідники називають першою згадкою 1377 р. ^{[1, 15]}

2. 1416

   26 жовтня в Неполомицях король Владислав Ягайло підтвердив це надання, за даними В. Вітковського. ^[1]

3. 1443

   Рік, який радянські й українські видання подають як першу згадку про село; англомовні довідники пов'язують його з поділом на Нижній і Верхній Вербіж. ^{[1, 15]}

4. 1732

   За місцевим переказом, у селі оселився Григорій Семенюк: найнявся до мельника, одружився з його дочкою і взяв друге прізвище — Мельник. ^{[1, 5]}

5. 1742

   Перед міським судом у Станиславові постав Михайло Малярчук, одружений із дочкою вербізького мельника, — за зв'язки з ватагою Олекси Довбуша. На суді він розповів, що походить із Рудки «із-за Кам'янця» і рік учився у Вербежі малярства. ^{[1, 2]}

6. 1743

   21 травня, за написом на дзвіниці, звели дерев'яну дзвіницю. Вона старша за нинішню церкву. ^{[1, 7]}

7. 1745

   Відлито дзвін, який, за В. Вітковським, подарував Григорій Мельник (Семенюк); дзвін зберігся. ^[1]

II. Будова п'ятиверхого храму

1. 1756

   За версією краєзнавців Михайла Ласійчука та Івана Лудчака, почалося будівництво: фундатор привів із гір 24 майстри, а громада Княждвора возила ліс. В. Вітковський вважає таку тривалість будови малоймовірною. ^{[1, 2, 4]}

2. 1788

   Донаторський напис називає дату 3 травня 1788 р., фундатора Григорія Семенюка «и прочіихь провізоров». ^{[1, 2, 4]}

3. 1808

   Друга дата того самого напису; її вважають роком остаточного опорядження й освячення. За В. Вітковським, освячення 1808 р. відбите в греко-католицьких шематизмах. ^{[1, 2, 4, 7]}

4. 1809–1810

   «Gazeta Lwowska» (1812, № 8) писала, що мельник Семенюк у ці роки збудував парафіяльну церкву «як тесля, власними руками», за даними В. Вітковського. ^[1]

5. 1811

   Стару церкву Нижнього Вербежа, за даними В. Вітковського, продали й перенесли до Шепарівців біля Коломиї як церкву св. Анни. ^[1]

6. 1812

   «Gazeta Lwowska» повідомила, що цісар Франц II (як австрійський імператор — Франц I) нагородив Семенюка малою золотою медаллю «За заслуги». Радіо Свобода 2009 р. датує медаль 1810 р. ^{[1, 8, 15]}

7. 1822

   Помер Григорій Семенюк. Надгробок біля церкви називає його «добродітелем і провізором сія церкви» і подає вік — 114 років. ^{[1, 2, 5]}

III. Греко-католицька парафія

1. 1832

   Шематизм налічує в Нижньому Вербежі 730 греко-католиків, за даними В. Вітковського. ^[1]

2. 1846

   У сусідньому Княждворі постала п'ятизрубна церква, план якої порівнюють із вербізьким; вона не збереглася. ^[1]

3. 1861

   Збудовано церкву у Верхньому Вербежі, за даними В. Вітковського. ^[1]

4. 1900

   Біля дзвіниці поставили парохіяльний будинок, за даними В. Вітковського. ^[1]

5. 1920-ті

   Церкву внесли до переліку пам'яток Станиславівського воєводства, за даними В. Вітковського. ^[1]

6. 1930-ті

   Бані вкрили бляхою, тоді ж з'явилися мурована тинькована огорожа й бетонні сходи — за архівним фото, на яке посилається В. Вітковський. ^[1]

IV. Від війни до національного реєстру

1. 1939–1945

   Під час Другої світової частину дзвонів забрали на переплавку, за даними Суспільного. ^[20]

2. 1980-ті

   За даними Суспільного (2023), настоятель о. Василь Вепрук очолює парафію близько 40 років. Інших відомостей про храм у радянські десятиліття (1946–1989) в доступних джерелах немає. ^{[1, 21]}

3. 1990

   Церкву й дзвіницю над піддашшям оббили карбованою бляхою, нижні зруби пофарбували олійною фарбою. ^{[1, 5, 6, 7]}

4. 1991

   18 червня рішенням облвиконкому № 112 церкву внесли до реєстру як пам'ятку місцевого значення (№ 825); дзвіниця до реєстру не потрапила. ^{[1, 2]}

5. 1995

   Вийшла книжка М. Ласійчука та І. Лудчака «Нижній Вербіж: нариси і матеріали з історії та народознавства» — джерело версії про 1756 р. ^{[1, 2]}

6. Близько 2003

   Під час ремонту під підлогою знайшли два зниклі дзвони («близько 20 років тому» за Суспільним 2023 р.). ^[20]

7. 2008

   За 250–300 м на південь від старої громада почала зводити велику цегляну церкву. ^{[1, 2]}

8. 2009

   У липні Радіо Свобода повідомило, що храм найбільше вразив польських експертів, але «не є навіть національною пам'яткою, немає жодної документації». У вересні — що перше зауваження ЮНЕСКО: «автентика не дотримана» через бляху. ^{[8, 9]}

9. 2009

   У серпні Державне науково-реставраційне управління області склало паспорт пам'ятки. ^{[1, 2]}

10. 2011

    7–8 липня команда Лодзинської політехніки під керівництвом В. Вітковського виконала обміри церкви. ^[1]

11. 2012

    Надія Бабій опублікувала статтю, де заперечує «гуцульський» тип храму. ^{[2, 3]}

12. 2012

    10 жовтня, за В. Вітковським, церкву внесли до Державного реєстру як пам'ятку національного значення (№ 090024-Н); українська Вікіпедія подає 2018 р. ^{[1, 2]}

V. Світова спадщина і воєнний час

1. 2013

   21 червня на 37-й сесії Комітету всесвітньої спадщини (Камбоджа) церква увійшла до серійного об'єкта «Дерев'яні церкви Карпатського регіону в Польщі та Україні» як один із двох храмів гуцульського типу. ^{[1, 2, 11, 17]}

2. 2013

   10 липня обмірну документацію лодзинської команди передали парафії, за даними В. Вітковського. ^[1]

3. 2019

   Громада отримала 100 тис. грн на наукове обстеження церкви, за даними Суспільного. ^[22]

4. 2022

   У липні сільрада оголосила закупівлю проєктної документації на реставрацію, але торги скасували; у вересні обласна влада повідомила, що готує документацію й планує замінити бляху. ^{[14, 23]}

5. 2023

   7 вересня на позачерговому засіданні Комітету із захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту храм отримав тимчасовий посилений захист серед 20 українських об'єктів. ^{[12, 13, 20]}

6. 2023

   8 вересня храм уперше відзначив престольне свято Різдва Богородиці за новим календарем (раніше — 21 вересня). ^{[1, 21]}

7. 2023

   Голова громади Ярослав М'якущак повідомив: проєкт повернення автентичного вигляду (350 тис. грн) виготовили до повномасштабного вторгнення, а ремонт оцінено в 16,8 млн грн, за даними Суспільного. ^{[18, 20]}

8. 2025

   Храм діє як парафія ПЦУ (раніше — УПЦ Київського патріархату); при ній братство мирян організовує прощі й збори для військових і переселенців. ^{[1, 7, 17, 19]}

Втрачене й відтворене

Архітектура

Церква центральна, хрещата, з п’ятьма банями: одна над середохрестям і ще чотири довкола неї. План утворено перетином двох прямокутників: поздовжнє рамено має 19,622 метра, поперечне — 16,432 метра. Усі чотири рамена мають гранчасте завершення.

Будова триярусна. Два нижні яруси — зруби, верхній — восьмерикові вежі з шатровими банями, ліхтарями й ажурними хрестами. Центральна вежа трохи вища. Висота веж із банями — 11,5 метра. Стіни зрубів і веж звужуються догори. Головний вхід зроблено з південного боку. Гранчасті кути й звуження об’ємів догори Надія Бабій пояснює впливом бароко. Вона ж вважає, що роль фундатора заслуговує на окреме дослідження. До церкви примикають прямокутні прибудови.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Верхи з ліхтарями

Кожен верх — восьмерик із шатровою банею, ліхтарем і ажурним хрестом. Середній трохи вищий за бічні. Зсередини бані порожнисті, і, за Суспільним, завдяки цьому проповідь чути з будь-якого кутка храму.

Дзвіниця

Дзвіниця чотиригранна, триярусна, зрубна, з ажурною галереєю й чотирибічним шатром. Поруч із п’ятьма вертикалями церкви вона тримається ближче до землі.

Нюанси, які легко пропустити

Не гуцульська — за однією з версій. Традиційно, і в номінації ЮНЕСКО також, церкву зараховують до гуцульського типу. Дослідниця Надія Бабій стверджує, що вона повторює форми храмів Поділля та Слобожанщини, а найточніший відповідник плану — церква Різдва Богородиці в Ходорові 1768 року. Туристичний портал області додає: п’ятибанних церков на Івано-Франківщині майже немає.

Золото в дзвонах — переказ. У родинній версії старий опришок перед смертю відкрив молодому Семенюкові скарб — понад двадцять возів золота — і попросив звести на ці «криваві» гроші церкву. Срібло в дзвонах, кажуть у селі, теж зі скарбу. Під час Другої світової частину дзвонів забрали на переплавку, а близько двадцяти років тому під час ремонту під підлогою знайшли два зниклі дзвони.

Вівтарі «на латинський манір». Крім триярусного золоченого барокового іконостаса, у бічних вежах стоять дерев’яні вівтарі «на латинський манір» із золоченими коринфськими колонами.

Бляха як компроміс століття. Гонт на більшій частині церкви замінили бляхою: бані — у 1930-х, решту — 1990 року. Голова громади пояснює, що так тоді вчинили з багатьма церквами Прикарпаття, але бляха з часом втрачає захисні властивості, а ЮНЕСКО очікує повернення первісного вигляду. Проєкт на 350 тисяч гривень зробили ще до повномасштабного вторгнення; сам ремонт оцінено в 16,8 мільйона.

«Без жодного цвяха». Так про храм говорять у селі й пише Суспільне, і це звична формула для карпатських зрубів. Технічного обстеження, яке б це підтвердило, у джерелах немає. Радіо Свобода 2009 року взагалі писало, що на храм немає документації, а первісний інтер’єр зруйновано. Нинішній настінний живопис — сучасний, олійний.

Що шукати очима. Перший ярус пофарбований у темно-червоний колір із невеликими білими акцентами біля вікон і на бічних зрубах. Над центральним входом збереглося зображення Пресвятої Богородиці. А над порталом — донаторський напис із двома датами, з якого й починається вся документальна історія храму.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Церква зрубна: стіни складені з горизонтально покладених колод, з’єднаних у кутах. Для всіх карпатських церков зі списку ЮНЕСКО характерна одна схема — дерев’яні зруби на дерев’яних підвалинах, а підвалини на кам’яному фундаменті. Камінь тут невидимий, але саме він тримає дерево над вологою землею.

Покрівля — найболючіше місце. Бляха захистила дах від протікання, але змінила силует і фактуру верхів: замість лускатого гонту, що темніє й сріблиться з роками, — рівний металевий блиск. Матеріал, вибраний «на віки», часто виявляється тимчасовим рішенням. А тимчасове, як відомо будь-якому майстрові, живе найдовше.

Барокові вівтарі з коринфськими колонами нагадують: ордер мандрує між матеріалами легше, ніж здається, — з каменю в дерево й назад; про це — у розділі колони, пілястри, капітелі. Як влаштовано ярусний іконостас — у статті ряди іконостаса. Інший багатоверхий дерев’яний храм — Троїцький собор у Самарі, а ще одна карпатська церква зі списку ЮНЕСКО — церква Святого Юра в Дрогобичі.

Чи знали ви

Переказують

Постаті

• Владислав Опольський — князь, 1375 р. надав Вербіж у лен.
• Ващко Тептюкович — перший відомий власник села (1375).
• Владислав Ягайло — король Польщі, 1416 р. підтвердив надання.
• Олекса Довбуш — ватажок опришків (†1745), з ім’ям якого переказ пов’язує гроші на церкву.
• Михайло Малярчук — зять вербізького мельника, учився малярства; 1742 р. судився за зв’язки з Довбушем. Н. Бабій припускає його вплив на форму храму; В. Вітковський доказів участі в будові не бачить.
• Григорій Семенюк (Мельник) — мельник, тесля, фундатор і провізор церкви, дарувальник дзвона 1745 р.; помер 1822 р., похований біля храму.
• Франц II (I) — цісар, 1812 р. нагородив Семенюка малою золотою медаллю «За заслуги».
• Іван Воронюк — місцевий маляр, якому переказ приписує давній розпис.
• Роман Семенюк — нащадок фундатора, передав родинну версію переказу.
• Ганна Ласійчук — родичка фундатора в п’ятому поколінні, оповідачка Суспільного (2023).
• Станіслав Вінценз — письменник, записав переказ про Довбуша на відпусті.
• Михайло Ласійчук, Іван Лудчак — краєзнавці, автори нарису 1995 р.
• Надія Бабій — дослідниця, автор статті 2012 р. про типологію храму.
• Влодзімєж Вітковський — польський архітектор, керівник обмірів 2011 р., автор найдокладнішої статті про храм.
• Володимир Герич — директор заповідника в Жовкві, керівник робочої групи з номінації ЮНЕСКО.
• о. Василь Вепрук — настоятель парафії, за даними Суспільного, близько 40 років (станом на 2023 р.).
• Ярослав М’якущак — голова Нижньовербізької громади.

Як цитувати