Спасо-Преображенський собор у Білій Церкві: храм, збудований для власної могили

Олександра Браницька хотіла лежати поруч із чоловіком у костелі на Замковій горі. Синод не дозволив, і тоді графиня збудувала власний храм — вищий за костел на п’ятнадцять метрів.

Коротко

Адреса	м. Біла Церква, Соборна площа, Київська область
Збудовано	1833–1839 рр.
Проєкт	за зразком одеського Спасо-Преображенського собору; автор білоцерківського проєкту в джерелах не названий
Тип	хрестовий у плані однобанний храм із портиком
Матеріал	цегла, тиньк
Висота	близько 40 м (за іншими даними, 42 м)
Статус	пам’ятка архітектури; кафедральний собор Білоцерківської єпархії ПЦУ

Історія

Біла Церква першої половини XIX століття належала Браницьким. Олександра Браницька, уроджена Енгельгардт і небога князя Потьомкіна, за даними порталу «Архітектурні та природні пам’ятки України», мала намір збудувати власним коштом дванадцять храмів. Білоцерківський собор — найвідоміший із них, і в нього особлива передісторія. За краєзнавчим матеріалом «Еспресо», графиня бажала спочити поруч із чоловіком, Францішеком-Ксаверієм Браницьким, у католицькому костелі на Замковій горі. Вона звернулася до імператора, той передав прохання Синоду, а Синод відмовив.

Тоді Браницька вирішила збудувати православний собор як місце власного поховання. Його звели в 1833–1839 роках на подвір’ї напівзруйнованої Микільської церкви. За Главкомом і Krokus.tv, проєкт створили за зразком одеського Спасо-Преображенського собору. Главком згадує при цьому інженера Ванрезанта й архітектора Фраполлі, але, за даними Odessa Journal, це автори саме одеського храму 1794–1808 років; хто проєктував білоцерківський собор, джерела не повідомляють. За «Еспресо», собор задумували так, щоб він переважив костел: 42 метри проти 27. Але стоїть він нижче на схилі, і через це око сприймає обидві будівлі майже рівними — висоту з’їв рельєф.

Фундаторка не дочекалася освячення, і недобудований собор, як пише Krokus.tv, одразу став її усипальницею. За «Еспресо», вона померла 1838 року у віці 84 років; її тіло забальзамували й поховали в ще не освяченому соборі, у мармуровому надгробку з чавунною плитою. Відспівував її Нектарій Борисов, якого називали «руським Златоустом». Будівництво завершив син графині. За дослідженням КНУБА, собор освятили 1839 року, і того ж року припинила діяти стара Микільська церква, на подвір’ї якої він виріс: новий храм буквально успадкував місце попередника. Інтер’єр, за «Україною Інкогніта», розписали олійним живописом. У 1864–1866 роках (за Krokus.tv, дата непідтверджена) біля собору поставили дзвіницю.

Після 1917 року поховання графині розграбували, а з храму вивезли більшість цінностей. 1933 року собор перестав діяти, до війни в ньому розмістили державний міський архів. 1941 року бомба пробила склепіння. Після війни служби відновили і проводили до 1961 року. Дзвіницю, яка, за даними Krokus.tv, була найвищою будівлею міста і постраждала від бомбардувань, розібрали в 1950-х на будматеріали. У 1970–1980-х роках у соборі, за Krokus.tv, був спортивний зал.

1989 року собор повернули церковній громаді, 1994-го він став кафедральним храмом Білоцерківської єпархії УПЦ МП, 1997-го в ньому поставили новий вівтар, а в 1990-х відновили головний портик. Улітку 2023 року за рішенням міської ради собор перейшов до Православної церкви України; у липні біля храму сталися сутички між прихильниками УПЦ МП і містянами. Улітку 2025 року під час нічної російської атаки вибуховою хвилею собору вибило вікна.

Архітектура

Собор класицистичний, мурований із цегли, хрестовий у плані. Над середохрестям на високому барабані здіймається баня. За «Еспресо», собор трипрестольний. Попри висоту близько 40 метрів, будівля, за «Архітектурними та природними пам’ятками України», виглядає досить присадкуватою. У кутах хреста розташовані невеликі сегментні об’єми, а завершує будівлю аттик.

За «Архітектурними та природними пам’ятками України», західний фасад первісно прикрашав шестиколонний тосканський портик, а північний і південний мали чотириколонні портики, згодом розібрані. Krokus.tv подає іншу схему — чотириколонні портики при східному й західному входах і шестиколонний при південному — і пише, що головний портик відновили в 1990-х. Усередині тепер — розписи й мармурові колони.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Західний портик

Тосканський ордер — найстриманіший з класичних: гладкий стовбур, проста капітель, жодного листя. Для храму-усипальниці це точний вибір. Портик не прикрашає вхід, а робить його урочистим, як крок, що сповільнюється перед дверима.

Баня на високому барабані

Баня на високому барабані стоїть над перетином рамен хреста й тримає всю композицію. Саме на ній трималася ставка фундаторки: бути вищою за костел на горі. Фізично собор вищий, а візуально — ні: рельєф вирівняв суперечку, яку не зміг розв’язати Синод.

Нюанси, які легко пропустити

Відро кісток і коробка з-під взуття. «Еспресо» переказує кілька версій про долю останків графині. 1964 року, за краєзнавцем Євгеном Чернецьким, міськвиконком ухвалив перенести рештки Браницьких на старе кладовище, але акта ексгумації немає. 1989 року настоятель о. Леонід Бачинський знайшов на поверхні кістки й клаптик чорної сукні з золотим люрексом і зібрав їх у коробку з-під взуття. Працівники музею пригадували відро з кістками, яке їм колись принесли. Де нині останки — у соборі, на кладовищі чи на Замковій горі, — без ексгумації не скаже ніхто. Місце поховання в соборі сьогодні позначає невелика табличка; її варто пошукати очима, бо саме заради цього місця храм і з’явився.

Прокляття роду — переказ. Krokus.tv переказує повір’я: будувати нову церкву на місці старої Микільської — до загибелі. Графиня, мовляв, заборону порушила, і з цим пов’язують «прокляття роду Браницьких». Як «докази» називають репресії проти нащадків, учасників повстання 1863–1864 років, і розграбований та спалений 1918 року маєток. Це переказ — історія роду має й цілком земні пояснення.

Мармурова плита, якої немає — спогад. Той самий Чернецький стверджує, що з собору зникла плита з каррарського мармуру. «Еспресо» подає це як спогад духовенства, не документ.

Дзвіниця на руїнах. Дослідження КНУБА цитує свідчення, що дзвіницю собору спорудили серед руїн вівтарної частини якогось стародавнього храму. Тобто під Соборною площею можуть лежати старші шари сакральної історії міста.

Історик серед настоятелів. За тим самим дослідженням, настоятелем храму був отець Петро Лебединцев, відомий історик і археолог.

Вишита «Таємна вечеря». Серед реліквій, які описує «Україна Інкогніта», — «Таємна вечеря», вишита золотом на малиновому тлі й датована XV століттям, а також збірка стародруків XVII століття.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Собор мурований із цегли й потинькований, і його класицизм тримається насамперед на пропорції: портик, аттик, баня на барабані. Мармурової плити з надгробка, за спогадами духовенства, у соборі вже немає. Нині інтер’єр, за «Архітектурними та природними пам’ятками України», вирізняють розписи й мармурові колони.

Класицизм узагалі стиль терплячий. Він пробачає скромний матеріал, але не пробачає помилки в пропорціях: тосканська колона, яка вийшла на кілька сантиметрів товщою, ніж треба, одразу робить портик важким. Тому розмітку ордера варто перевірити ще на кресленні, задовго до того, як камінь потрапить на верстат, — особливо для колон і капітелей.

Храм, який послужив зразком для проєкту, — Спасо-Преображенський собор в Одесі. Ще один Спасо-Преображенський собор, що пережив радянський спортзал, — у Вінниці.