Монастир босих кармелітів у Бердичеві: санктуарій, який місто звикло називати фортецею

Бердичівці досі кажуть про монастир «крєпость». Місто пам’ятає мури з бійницями краще, ніж назву ордену, якому вони належать.

Коротко

Адреса	м. Бердичів, Житомирська область
Засновано	1627 р. (за іншими даними, 1630 р.)
Збудовано	нижній костел 1634–1642 рр.; верхній 1739–1754 рр.
Тип	двоярусний костел у мурах монастиря-фортеці
Матеріал	цегла й камінь; мідна покрівля; декор з алебастру під мармур
Статус	пам’ятка архітектури національного значення; Всеукраїнський санктуарій Матері Божої Святого Скапулярію; мала базиліка (2024)

Історія

Монастир виріс з обітниці. Київський воєвода Януш Тишкевич, за переказом, у татарському полоні побачив уві сні невідомих ченців у білому, які молилися за його звільнення. Повернувшись, він зустрів їх у костелі в Любліні — це були босі кармеліти. У подяку воєвода віддав їм Бердичів і свій замок. За краєзнавчими даними, монастир засновано 1627 року (Вікіпедія називає 1630-й), 1634 року заклали нижній костел, автором якого називають Григорія Тарнавського, а 22 липня 1642 року єпископ Андрій Шолдрський освятив його на честь Непорочного Зачаття. Тоді ж фундатор передав кармелітам родинну ікону Богородиці Сніжної, написану в XVI столітті в типі Одигітрії.

Після зцілення київського єпископа Станіслава Заремби 23 травня 1647 року ікону офіційно оголосили чудотворною. За «Телеграфом», церковні комісії XVIII століття зафіксували понад 260 зцілень. Наступного року почалася Хмельниччина, і монастир зруйнували; його відбудували вже в іншу епоху.

Розквіт припав на XVIII століття. У 1739–1754 роках над нижнім костелом звели верхній; архітекторами «Україна Інкогніта» називає Яна де Вітте та Григорія Тарнавського. Під керівництвом де Вітте звели й новоіталійські укріплення мурів. 9 червня 1754 року храм освятив київський єпископ Каєтан Солтик. 16 липня 1756 року (за «Україною Інкогніта» — 1755-го) ікону коронували папськими коронами від Бенедикта XIV, і, за даними ордену, на урочистість прийшло близько 50 тисяч вірян. При монастирі діяли школи, а з 1758 року — друкарня.

Після поділів Речі Посполитої Бердичів відійшов до Російської імперії. 1792 року фортецю остаточно ліквідували; згодом закрили кармелітські школи (1832) і друкарню (1844). У першій половині XIX століття вкрали корони, і 1854 року з новими коронами від Пія IX ікону коронували вдруге. 1866 року влада скасувала монастир; кармеліти повернули право власності лише 16 червня 1918 року — ненадовго. 1926 року помер останній кармеліт, о. Терезій (Болеслав) Штобрин, і санктуарій забрала радянська держава. Верхній костел став музеєм революції та атеїзму, нижній — кінотеатром. 1941 року, напередодні німецької окупації, у монастирі спалахнула пожежа; ікона, імовірно, загинула в полум’ї.

1991 року Римо-католицька церква отримала обидва костели; у 1990-х реставратори з київського інституту «Укрпроектреставрація» відновили фасади. Новий образ, за даними ордену, Іван Павло II благословив у Кракові 9 червня 1997 року, а 19 липня 1998-го його коронували в Бердичеві. 2011 року санктуарій проголосили всеукраїнським, 2012-го освятили відновлений верхній храм, а 2024 року папа Франциск надав йому статус малої базиліки.

Архітектура

За описом «України Інкогніти», костел поєднує два типи: нижній ярус — прямокутна тринавна базиліка, верхній — латинський хрест із куполом над перехрестям. Стиль — бароко, в інтер’єрі — рокайль. Центральна нава верхнього костелу має 10 метрів завширшки, 19 завдовжки й 16,25 заввишки; вівтар освітлюють десять вікон і світло з купола. Купол здіймається на 24 метри, барабан має 11,5 метра завширшки, ліхтар прорізають чотири прямокутні й вісім овальних вікон.

Довкола — двоповерхові келії, понад сорок, у чотирикутнику 74,30 × 51,37 метра з внутрішнім подвір’ям. Комплекс оперізують мури з бійницями, наріжні вежі й бастіони. Надбрамна двоповерхова вежа має куполоподібний дах із гербом ордену; фасад вежі завершує кам’яна статуя святого Михаїла Архангела.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Увігнутий фасад із вежами

Фасад увігнутий і, за «Україною Інкогніта», звернений на схід — отже, вівтар розташований із заходу, всупереч звичній орієнтації храмів. Увігнута площина ніби збирає простір перед входом. Його членують пілястри й колони з коринфськими капітелями; три портали, над середнім — балкон із балюстрадою і гербовий картуш, далі фриз із тригліфами та фронтон із хвилястим карнизом. Обабіч стоять дві триярусні годинникові вежі: одна, 32,9 метра, слугувала сторожовою, друга, 36,4 метра, — дзвіницею, чиї три дзвони, за краєзнавчими даними, чули за двадцять кілометрів.

Купол із ліхтарем

Купол на широкому барабані стоїть над перехрестям трансепту з центральною навою. Його вінчає ліхтар з дванадцятьма вікнами — чотири прямокутні, вісім овальних. Зсередини саме купол дає основне світло вівтареві; зовні він робить фортецю храмом.

Нюанси, які легко пропустити

Два костели один над одним. Нижній костел значно приземкуватіший: його центральна нава 10,5 метра завширшки має лише 5,17 метра заввишки і, за «Україною Інкогніта», на 13 сантиметрів нижча за бічні. Спускаючись туди з верхнього храму, потрапляєш у XVII століття — під циліндричне склепіння з розпалубками.

Музей атеїзму над кінотеатром. У радянські роки над нижнім кінотеатром працював музей революції та атеїзму. Двоповерхова будова, задумана для двох літургій, отримала два ідеологічні поверхи. Після ремонтів 1970–1980-х років у келіях оселилися музична й художня школи, які, за «Україною Інкогніта», користуються приміщеннями й досі.

Ікона, якої немає. Образ, що його бачать паломники, — копія. «Україна Інкогніта» пише, що її 1991 року написала краківська художниця Божена Муха-Совінська за описом о. Броніслава Яросінського, хранителя святині в 1921–1925 роках; за даними ордену, новий образ 9 червня 1997 року благословив у Кракові Іван Павло II. Радянська версія, ніби кармеліти колись силоміць забрали ікону з православної Михайлівської церкви, джерелами не підтверджується.

Фото, яке могли зробити тут. За Вікіпедією, нещодавні дослідження припускають, що відоме фото доби Голокосту «Останній єврей у Вінниці» зроблене не у Вінниці, а в покинутому бердичівському монастирі. Перед мурами санктуарію варто пам’ятати й про цю сторінку історії міста.

Брама, якої вже немає. У XIX столітті до монастиря вела парадна брама зі здвоєними пілястрами з тосканськими капітелями й трикутним фронтоном. Її зруйнували в першій половині XX століття, а 1960 року розібрали й напівзруйновані крамниці-лавки перед входом. Розписи al fresco в костелі, за «Україною Інкогніта», виконував запрошений італійський художник Веніаміно Фредеріче.

Мармур із 1803 року і мідь замість заліза. Мармурова підлога верхнього костелу з’явилася 1803 року. Дахи, купол і вежі тепер укриті міддю; раніше покрівля була з поцинкованого заліза. У 1970–1975 роках келії скріпили металевими анкерами.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Монастир мурували з цегли й каменю. Камінь, за «Україною Інкогніта», привозили з Поділля, а цеглу випалювали на цегельні в Бистрику. Декоративні обрамлення виконали з алебастру під мармур, а мармур справжній ліг на підлогу верхнього костелу 1803 року. Нижній костел мав дерев’яну підлогу, 1996 року її замінили керамічною плиткою.

Алебастр під мармур — старовинна домовленість між бюджетом і бароко. Здалеку він тримає ту саму гру світла на капітелях і карнизах, зблизька видає себе вагою і холодом, точніше їх відсутністю. Коли такий декор реставрують, головне — не «покращити» його справжнім каменем там, де задум будувався на імітації, і не підмінити камінь там, де він справжній. Коринфські капітелі на цьому фасаді — гарний урок пропорцій для тих, хто проєктує колони й капітелі.

Інша марійська святиня з коронованою іконою — костел Успіння в Летичеві на Поділлі; польські дослідники ставлять Летичів і Бердичів поруч як найвідоміші марійські санктуарії руських земель Речі Посполитої. Ще одна обитель-фортеця з чудотворним образом — Успенський собор Почаївської лаври.