Костел Успіння в Летичеві: Богородиця в мурах фортеці

Під карнизом костелу збереглися бійниці у формі замкової шпарини. Храм, присвячений Успінню, будували так, щоб у ньому можна було не лише молитися, а й відстрілюватися.

Коротко

Адреса	смт Летичів, Хмельницький район, Хмельницька область
Збудовано	1606–1638 рр.; відбудова в 1720-х рр.
Тип	однонавний костел із п’ятигранною апсидою і двома бічними каплицями
Матеріал	вапняк
Ансамбль	келії домініканського монастиря, вежа-дзвіниця, кругла вежа й мури замку
Статус	пам’ятка архітектури національного значення; санктуарій Летичівської Богородиці

Історія

Летичів стояв на шляху татарських набігів, і наприкінці XVI століття староста Ян Потоцький замінив дерев’яно-земляний замок кам’яною фортецею. Роботи, за різними даними, тривали з 1579 до 1598 року: прямокутний двір, високі мури з бійницями, чотири круглі наріжні вежі й чотирикутна в’їзна. 1606 року на запрошення кам’янецького єпископа Павла Волуцького до міста прибули домініканці. Вони привезли ікону — копію римського образу Salus Populi Romani, відомого також як Богородиця Сніжна.

Мурований костел із келіями, за Енциклопедією сучасної України, завершили 1638 року за сприяння старости; сайт санктуарію називає будівничими Яна Потоцького з дружиною. Деякі дослідники вважають, що домініканці не звели новий храм, а перебудували старий: парафіяльний костел Успіння в Летичеві згадують уже 1546 року. Монастир розташувався всередині замкових мурів, і два комплекси стали одним — оборонним кляштором.

Затишшя тривало десять років. 1648 року, за даними санктуарію, святиню пограбували й перетворили на стайню, а домініканці з іконою втекли до Львова, де образ шанували 76 років у храмі Божого Тіла. За доби турецького панування на Поділлі (1672–1699) замкові укріплення зруйнували, кляштор спалили. Відродження почалося після повернення краю до Речі Посполитої: за даними санктуарію, після десятирічної відбудови ікону повернули до Летичева 1722 року; Енциклопедія сучасної України датує відбудову костелу й повернення ікони 1724 роком. Перед костелом постала вежа-дзвіниця.

4 жовтня 1778 року ікону коронували коронами, які надіслав папа Пій VI. Згодом корони вкрали, і 1880 року Лев XIII благословив нові. 1832 року, після поразки Листопадового повстання, царська влада скасувала монастир; костел залишився парафіяльним.

XX століття розкидало ікону й храм у різні боки. Ще 1914 року парафіяльний священик Франциск Шимкус, рятуючи образ, вивозив його до Вінниці, але ікона повернулася. У червні 1920 року, за польськими дослідниками, той самий священик вивіз образ до Варшави (сайт санктуарію пише, що ікону вивіз штаб 18-ї дивізії). 1935 року ікону урочисто перенесли до Луцького кафедрального собору, а 1938 року єпископ Адольф Шельонжек проголосив Летичівську Богородицю «Пані Поділля та Волині». 1945 року образ вивезли на захід; нині він у Любліні. Летичівський костел тим часом 1933 року закрили й зробили стайнею для колгоспних коней, парафіяльного священика Яна Кухарського заслали. Під час нацистської окупації в замку діяли гетто й табір примусової праці; за меморіальним знаком, тут убили близько 7500 євреїв. Після війни храм став складом, а 1985 року в костелі й келіях спалахнула пожежа, що горіла три доби.

27 червня 1989 року громада відзначила повернення храму. 1997 року єпископ Ян Ольшанський наново освятив костел, а 2006-го, на 400-ліття появи ікони в Летичеві, до храму перенесли сучасну копію образу, освячену Бенедиктом XVI в Кракові.

Архітектура

За описом краєзнавчого порталу Andy-travel, костел мурований із вапняку, однонавний, з видовженою п’ятигранною апсидою. Дві бічні каплиці з’єднані з навою широкими арками; вони склепінчасті й увінчані круглими банями на низьких підбанниках. Низький притвор відкривається аркадою на стовпах, над нею — фронтон із волютами. Західний фронтон теж з волютами й кам’яними вазами; такі самі вази стоять на схилах даху, а на гребені — вежечка з фігурною главкою. Під карнизом лишилися ключоподібні бійниці.

Перед головним фасадом, уздовж огорожі, стоїть квадратна двоярусна вежа-дзвіниця з проїздом XVIII століття; Ancient History Sites датує її 1720 роком.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Головний фасад із фронтоном

Фасад тримає велике стрілчасте вікно і високий трикутний фронтон. Фронтон членують чотири пари вузьких пілястр, кожна з яких завершується кам’яною маківкою. У XIX столітті в центрі фронтону була фреска з Богородицею. Готична стрілка вікна й барокові волюти тут сусідять, як два століття, що так і не домовилися про стиль.

Кругла вежа фортеці

Єдина вціліла вежа замку (за англійською Вікіпедією — північно-західна, за Andy-travel — північно-східна) кругла в плані, близько 10 метрів у діаметрі, триярусна, складена з вапняку. Два нижні яруси перекриті склепіннями, верхній — на дерев’яних балках. Завершує вежу фігурний аттик у вигляді корони, у мурах — ключоподібні бійниці й кам’яні сходи в товщі стіни. Без неї костел виглядав би просто храмом; із нею зрозуміло, чому кляштор називали оборонним.

Нюанси, які легко пропустити

Світло над Залетичівкою — переказ. Сайт санктуарію переказує, що Ян Потоцький спершу не пустив домініканців у місто, і вони оселилися в передмісті Залетичівці. Під час нічної молитви люди побачили світло, що йшло від ікони в небо, і староста віддав свій замок і край під опіку Богородиці. Другий переказ — про Станіслава Реверу-Потоцького: перед битвою з татарами він бачив жінку, яка попереджала про небезпеку, а після перемоги впізнав її на іконі. Військо, за легендою, зробило «копитове» пожертвування на мурований храм.

Майстерня надгробків у келіях. Після війни в монастирських приміщеннях, за даними санктуарію, працювали швейна фабрика, майстерня з виготовлення надгробків, телемайстерня, профтехучилище й корчма, а кам’яну підлогу костелу розібрали. Каменярі різали пам’ятники там, де колись жили ченці.

Ключі, яких не віддавали. Щоб повернути храм, парафіяни, за даними санктуарію, їздили до Москви, Києва й Хмельницького. Місцева влада відмовлялася віддати ключі, і зрештою вірні самі відчинили двері. Урочистість повернення відбулася 27 червня 1989 року.

Летичів у Луцьку. У 1935–1945 роках ікона перебувала в Луцькому кафедральному соборі, і саме там її проголосили «Пані Поділля та Волині». Оригінал так і не повернувся: після війни його вивезли до Любліна, де з 2014 року він зберігається в костелі Матері Божої Розарію.

Могила матері Падеревського. Настоятель санктуарію з 2003 року о. Адам Пшивуський, за даними польського Інституту національної пам’яті, упорядкував могили солдатів, які загинули в Летичеві 1920 року, і могилу Поліксени Падеревської — матері піаніста й прем’єр-міністра Польщі Ігнація Падеревського. Поруч із замком стоїть і пам’ятник Устимові Кармалюку, похованому в Летичеві.

Фотогалерея

Камінь і матеріал

Костел, вежу й мури склали з вапняку — подільського каменю, який легко брати й обробляти і з якого тут будували все, що мало пережити облогу. Камінь не ховає оборонного походження: ключоподібні бійниці під карнизом храму й у стінах вежі зроблено тією самою рукою, що вивела пілястри й маківки фронтону. Барокові вази й волюти XVIII століття лягли поверх цієї суворої основи, як вишивка на кольчузі.

Кам’яну підлогу костелу в радянські роки розібрали — і це, мабуть, найбільш промовиста втрата. Підлога в храмі зношується повільніше за все інше, тому найдовше пам’ятає кроки поколінь. Її відновлення — окрема задача, яку варто вирішувати разом із рештою вівтарного простору, а не наприкінці, коли все інше вже стоїть.

Для шанованої ікони головне — її місце в просторі: висота, світло, рамка, яка не сперечається з образом. Саме так проєктують кіоти. Інший подільський храм, що пережив турецьку добу, — Петропавлівський собор у Кам’янці-Подільському, а собор, де ікона перебувала до 1945 року, — собор святих Петра і Павла в Луцьку.