Хрестовоздвиженський собор у Полтаві: сім бань над Ворсклою

Собор над Ворсклою будували за трьох гетьманів, а закінчували вже після битви, яка змінила історію цілого краю. Сім бань — наче сім спроб довести справу до кінця.

Коротко

Історія

Монастир заснували 1650 року на високій горі над заплавою Ворскли. Ініціатором був ігумен Мгарського монастиря Калістрат, кошти дали полтавський полковник Мартин Пушкар та інші полтавці. Спершу всі споруди були дерев’яними.

1689 року коштом гетьмана Івана Самойловича почали зводити мурований собор; зразком слугував собор Мгарського монастиря під Лубнами. Після падіння Самойловича будівництвом опікувалися гетьман Іван Мазепа й полтавський полковник Іван Іскра. 1693 року (за іншими даними — 1695-го) монастир спустошили кримські татари. Навесні 1709 року, під час облоги Полтави, монастир захопили шведи й обстрілювали з його валів фортецю. Карл XII бував тут; за поширеною версією, у монастирі розміщувався його штаб.

Після Полтавської битви собор завершили Кочубеї: за «Україною Інкогніта», будівництво підтримував генеральний суддя Василь Кочубей, страчений 1708 року, а довів до кінця його син — полтавський полковник Василь Васильович Кочубей. За іншими даними, будівництво завершилося близько 1725 року. Освятили собор 1756 року. 1772 року майстер Сисой Шалматов вирізьбив для нього монументальний чотириярусний іконостас у стилі рококо. 1786 року звели надбрамну дзвіницю.

1923 року монастир закрили, а 1933-го знищили більшість його будівель разом з іконостасом — «Україна Інкогніта» згадує роботи і Шалматова, і Василя Реклінського; на території влаштували дитячу трудову колонію НКВС. Під час боїв за Полтаву ансамбль зазнав нових руйнувань, і, за даними англомовної Вікіпедії, собор лежав у руїнах до 1956 року. Консерваційні роботи провели в 1950–1953 роках, реставрацію — у 1981–2000 роках. За даними ВУЕ, 1960 року монастир закривали ще раз. З 1990 року тут діє жіночий монастир, а 2010 року іконостас відтворили в первісних формах.

Архітектура

Собор мурований, тринавовий, шестистовпний і семибанний, з хрестовокупольною структурою центрального ядра. Його довжина — 30 метрів, висота до зеніту центральної бані — 28 метрів. Храм мав чотири престоли. Зразком для собору слугував Мгарський монастир під Лубнами, тож ці два ансамблі варто розглядати в парі: схожа схема, різний декор. ВУЕ бачить у його архітектурі поєднання західноєвропейського бароко, давньоруських храмів XII століття й української церковної традиції XVII століття.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

Сім бань

Сім бань на циліндричних барабанах роблять силует собору впізнаваним здалеку. Деякі джерела пишуть, що собор не має одного головного фасаду і його боки однакові; автор «України Інкогніти» все ж помічає відмінності між ними.

Дзвіниця

Надбрамна дзвіниця 1786 року — найвища споруда монастиря: 47 метрів, чотири яруси, форми пізнього бароко. Перші три яруси оздоблено колонами римо-доричного, іонічного й коринфського ордерів. У другому й третьому ярусах висіли дзвони, у четвертому був годинниковий механізм із курантами, який не зберігся. Архітектор Артур Ароян зауважує, що дзвіниці полтавського й мгарського монастирів — по суті один задум з різним декором.

Камінь і матеріал

Собор і дзвіниця муровані; дзвіницю складено з цегли й потиньковано. Мурування тут працює на масштаб: сім барабанів із банями — це значна вага, яку стовпи й стіни мусять довести до фундаменту. Чим багатоверхіший храм, тим важливіше, щоб ця вага сходила вниз рівно.

Іконостас — окрема історія матеріалу. Різьблене дерево Шалматова загинуло 1933 року, мури собору пережили і закриття, і війну. Те, що стоїть у храмі зараз, — відтворення 2010 року. Довговічність у храмі завжди розподілена нерівно, і це варто враховувати, коли проєктуєш іконостас чи престол.

Інший лівобережний бароковий собор, збудований коштом гетьмана, — Вознесенський у Переяславі. Ще одна лівобережна пам’ятка тієї доби, але в іншій, триверхій схемі, — Покровський собор у Харкові.