Церква Спаса на Берестові: три епохи в одній стіні

Частина стін цієї церкви старша за Москву: у них досі стоїть мурування давньоруського храму — його колишній нартекс. Над ним — бані XVII–XVIII століть, поруч — дзвіниця XIX-го. Три епохи не сперечаються, а тримають одна одну.

Коротко

Адреса	м. Київ, Печерський район, біля Києво-Печерської лаври (поза її мурами)
Збудовано	кін. XI — поч. XII ст.; відбудова 1640–1642 рр.; дзвіниця 1813–1814 рр.
Тип	первісно — тринавний хрестовокупольний триапсидний храм; нині — хрещатий, п’ятидільний у плані
Матеріал	цегла (плінфа), кладка перехідна від мішаної (opus mixtum) до рівношарової
Статус	пам’ятка архітектури національного значення; складник об’єкта ЮНЕСКО № 527 (від 2023 р. — у Списку під загрозою)
Заклад	Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник

Історія

Берестове було заміською резиденцією Володимира Великого — тут він помер 1015 року. Монастир на цьому місці вперше згадано в літописі під 1072 роком. Коли саме постав мурований храм, документи не кажуть. Традиція пов’язує його з князюванням Володимира Мономаха (1113–1125), але дослідники за кладкою й матеріалами схиляються до другої половини XI століття, імовірно 1070-х. Архітектурно-археологічна експедиція НАН України під керівництвом Гліба Івакіна на початку 2000-х років отримала дані на користь ранньої дати.

Церква стала усипальницею Мономаховичів. Тут поховали доньку Мономаха Євфимію (1138, за іншими даними — 1139), його сина Юрія Долгорукого (1157) і Юрієвого сина Гліба Юрійовича (1171, за іншими даними — 1173).

1240 року храм постраждав під час навали Батия; за ВУЕ, згодом зсув ґрунту зруйнував східну й центральну частини, вцілів лише нартекс приблизно на дві третини висоти. 1482 року руїни ще раз постраждали під час нападу кримського хана Менглі-Гірея, і церква лежала в руїнах до XVII століття. У 1640–1642 роках митрополит Петро Могила відбудував її. Новий храм був меншим за давній, але вбудував у себе вцілілий нартекс старої споруди: зі сходу до нього прибудували три гранчасті апсиди, із заходу — дерев’яний бабинець. Відбудову ВУЕ пов’язує з архітектором О. Манчіні; польський дослідник П. Красний називає його Октавіано Манчіні. 1644 року грецькі майстри розписали інтер’єр фресками.

У 1813–1814 роках до заходу прибудували дзвіницю за проєктом Андрія Меленського; різьблені й карбовані прикраси престолу виконав майстер золотих і срібних справ Федір Коробка (за українською Вікіпедією). У 1909–1914 роках Петро Покришкін зняв пізній тиньк і відкрив давньоруське мурування, а на схід від храму розкрили фундаменти втраченої частини. 1970 року під розписом XVII століття знайшли фреску XII століття «Чудесний лов риби». Останні реставраційні роботи тривали у 2017–2019 роках.

Хронологія

Цифри в квадратних дужках — номери джерел у списку внизу сторінки. Позначка «за даними …» означає, що факт підтверджено лише одним джерелом. Розділ «Переказують» — перекази й легенди: їх записано в джерелах, але документально не підтверджено.

Берестове й княжий храм

1. 1015

   15 липня в заміській резиденції Берестове помирає князь Володимир Святославич. Село Берестове належало великим князям київським, там стояв їхній заміський палац. ^{[4, 14, 19]}

   

2. 1072

   Спасо-Преображенський монастир на Берестові вперше згадано в літописі (англомовна Вікіпедія подає 1073). ^{[2, 6, 14, 1]}

3. 1095

   Половецький хан Боняк грабує й палить Берестове. За даними ^[3].

4. Кінець XI — початок XII ст.

   Збудовано мурований храм Спаса. Літописи дати не називають: традиція пов'язує будівництво з князюванням Володимира Мономаха (1113–1125), але дослідження матеріалів і технології мурування дають змогу датувати його другою половиною XI ст., орієнтовно 1070-ми. ^{[14, 15, 3, 11]}

   

5. 1138

   Похована донька Мономаха Євфимія (у ВУЕ — 1139). Храм стає усипальнею Мономаховичів. ^{[11, 15, 14]}

6. 1157

   Помирає київський князь Юрій Долгорукий; його поховано в храмі Спаса на Берестові. ^{[11, 14, 15, 3]}

   

7. 1173

   Похований син Долгорукого Гліб Юрійович (у ^[3] — 1171). ^{[11, 14, 3]}

8. 1231

   Остання літописна згадка про храм: ігумен Петро Спаський присутній в Софії Київській на хіротонії ростовського єпископа Кирила. За даними ^[11].

Руїна й середньовічні перебудови

1. 1240

   Після монголо-татарської навали внаслідок зсуву ґрунту східна й центральна частини храму зруйнувалися; вцілів лише нартекс приблизно на дві третини висоти. ^{[14, 15]}

2. XIV–XVI ст.

   Церкву відбудовували. Дослідження 2002–2003 років виявили невідому раніше реконструкцію XIV–XVI ст. ^{[14, 15]}

3. 1482

   Кримський хан Менґлі-Ґерай грабує Київ; уцілілі рештки храму постраждали. ^{[14, 15, 1, 2]}

   

Відбудова Петра Могили й нові часи

1. 1640–1642

   З ініціативи митрополита Петра Могили церкву відбудовано: до збереженої частини зі сходу прибудовано мурований вівтар у вигляді трьох гранчастих апсид, із заходу — дерев'яний бабинець. За ВУЕ, архітектор — О. Манчіні; польський дослідник П. Красний також називає італійського архітектора Октавіано Манчіні. ^{[14, 15, 18]}

   

2. 1644

   Грецькі майстри, яких запросив Могила, розписали інтер'єр фресками. У композиції «Моління» («Дар Петра Могили») — ктиторський прижиттєвий портрет митрополита з храмом у руках. ^{[14, 15, 7]}

   

   

3. 1713–1714

   За ВУЕ, замість дерев'яного бабинця збудовано мурований, і церква стала хрещатою триверхою. За даними ^[14].

4. 1751–1752

   До західної стіни прибудовано притвор; церква набуває вигляду п'ятидільного п'ятибанного хрещатого храму. ^{[3, 1, 15]}

5. 1813–1814

   За проєктом Андрія Меленського до бабинця із заходу прибудовано дзвіницю в класицистичних формах. ^{[14, 15, 1, 3]}

Єдиновірці, Покришкін і радянський музей

1. 1889

   На Липках збудовано церкву Олександра Невського й перенесено туди печерську парафію. За даними ^[3].

2. 1897

   Церква переходить до громади єдиновірців (старовірів). За даними ^[3].

3. 1908

   Церкву передано у володіння Києво-Печерській лаврі. За даними ^[3].

4. 1909–1914

   Архітектор і реставратор Петро Покришкін зняв пізній тиньк з первісної частини храму й розкрив контур підмурків втраченої східної частини. З 3000 карбованців, асигнованих лаврою, витрачено близько 1700; роботи зупинила війна. ^{[14, 15, 11, 3]}

   

5. 30 жовтня 1914

   Реставраційна рада Імператорської археологічної комісії ухвалює засипати розкопки. За даними ^[11].

6. 1918, січень

   На південно-східному куті фасаду залишився слід артилерійського обстрілу. За даними ^[9].

7. 1926

   Церкву включено до складу «Всеукраїнського музейного городка» (нині — Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник). За даними ^[3], з 1932 р. її відкрито для відвідувань як музейний об'єкт. ^{[14, 15, 3]}

8. 1947

   Під час відзначення 800-річчя Москви в північному приміщенні храму (усипальні) встановлено кенотаф у вигляді саркофага князя Юрія Долгорукого. За українською Вікіпедією, він виготовлений з українського лабрадориту, архітектор — П. Остапенко. ^{[14, 15, 5]}

9. 1970

   Під час робіт над розписом XVII ст. на західній стіні нартекса виявлено й музеєфіковано фреску XII ст. «Чудесний лов риби» («Явлення Христа учням на Тиверіадському морі»). ^{[14, 15, 11, 1, 2]}

10. 1989–1990

    За даними ^[5], розкопки виявили 63 поховання, три з них — у давньоруських шиферних саркофагах; поховання Юрія Долгорукого ідентифікувати не вдалося.

Незалежність, реставрація, війна

1. 1990

   Храм у складі об'єкта «Київ: собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра» (№ 527) внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. ^{[14, 15, 3]}

2. 2001–2004

   Грант Інституту консервації Гетті (2001); у 2002–2003 рр. експедиція НАН України під керівництвом Гліба Івакіна підтвердила ранню дату заснування й виявила невідому реконструкцію XIV–XVI ст.; реставраційні дослідження тривали до 2004 р. ^{[15, 14]}

3. 2012–2014; 2017–2019

   Роботи на пам'ятці тривали у два етапи; серед виконаних — гідроізоляція фундаментів. ^[3]

4. 2017, липень

   Розпочато реставрацію. За українською Вікіпедією й англомовною, меценат — В'ячеслав Москалевський, що виділив 50 млн грн; за Шапіро, замовник — ГО «Андріївсько-Пейзажна ініціатива». ^{[15, 1, 12, 9]}

5. 28 вересня 2019

   Храм відкрито після двох років реставрації; на відкритті показали документальний фільм. За Шапіро — «восени 2019». Під час робіт на некрополі виявлено понад 420 поховань XV–XIX ст. ^{[13, 9, 3]}

6. 2023

   15 вересня Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО вніс об'єкт «Київ: собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра» до Списку всесвітньої спадщини під загрозою. ^{[17, 20]}

7. 16 квітня 2024

   Урочисте відкриття церкви для відвідування. ^[3]

8. 15 червня 2026

   У ніч на 15 червня Києво-Печерська лавра зазнала російської атаки; храм Спаса на Берестові постраждав. 17 червня відкрито для відвідувачів, а з 19 червня Лавра повідомляла про роботу в штатному режимі. Обсяг пошкоджень церкви в публікаціях не описано. ^{[7, 16]}

Втрачене й відтворене

Архітектура

За англомовною Вікіпедією, давній храм був більшим за більшість київських соборів XII століття: тринавний, триапсидний, хрестовокупольний, з нартексом. З півдня до нартекса прилягала вежа з гвинтовими сходами на хори, з півночі — хрещальня, під якою й ховали Мономаховичів. Усі три входи, за даними англомовної Вікіпедії, мали виступні притвори зі стрімкими трилопатевими дахами — перше таке рішення в Русі.

Могила перетворив руїну на храм у дусі українського бароко XVII століття: до уцілілого нартекса зі сходу прибудували три гранчасті апсиди, із заходу — дерев’яний бабинець. Нині на церкві п’ять бань: за ВУЕ — глухих, плескатих, двоярусних, з масивними ліхтариками й позолоченими маківками (англомовна Вікіпедія називає їх грушоподібними). За ВУЕ, після перебудови 1713–1714 років храм був хрещатим і триверхим. У 1751–1752 роках до західної стіни прибудували притвор, і церква набула вигляду типового п’ятидільного хрещатого храму.

Нижче — два елементи храму: на фото й у кресленні. Креслення показують форму, а не точні розміри.

П’ять бань

Бані з ліхтарями й позолоченими маківками — спадок перебудов XVII–XVIII століть. Їхній силует робить невеликий храм помітним на пагорбі поруч із лаврою.

Дзвіниця Меленського

Дзвіниця двоярусна, у дусі класицизму: верхній ярус циліндричний, завершений сферичним куполом зі шпилем. Англомовна Вікіпедія називає її такою, що не пасує до решти храму. Можна сперечатися — але саме вона дає змогу прочитати будівлю як підручник: давньоруське мурування, бароко Могили, пізній класицизм.

Камінь і матеріал

Стіни храму цегляні. Давню частину складено з плінфи в техніці, яку ВУЕ називає перехідною від мішаної кладки opus mixtum, типової для Києва XI століття, до рівношарової, що поширилася з 1130-х. Червоний камінь з’являється там, де позначено фундаменти втраченої східної частини. А 1947 року, до 800-річчя Москви, в північному приміщенні храму (усипальні) встановили кенотаф у вигляді саркофага з лабрадориту на честь Юрія Долгорукого.

Покришкін, знімаючи тиньк, зробив просту річ: дав стіні показати себе. Кладка, як почерк, видає час краще за будь-який напис. Це варто пам’ятати й сьогодні, коли в храмі з’являються нові іконостаси чи підлога: нове не мусить перекрикувати старе. Інший київський храм, де давня основа пережила багато перебудов, — Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Чи знали ви

Переказують

Постаті

• Володимир Святославич (Великий) — князь, помер 1015 р. у Берестовому; зображений на фресці «Моління». ^{[4, 14, 19]}
• Володимир Мономах — за традицією, фундатор мурованого храму (1113–1125), що став родинною усипальнею Мономаховичів. ^{[14, 15, 6]}
• Євфимія Володимирівна — донька Мономаха, похована 1138 р. (за ВУЕ — 1139). ^{[11, 14, 15]}
• Юрій Долгорукий — київський князь, помер 1157 р.; похований у храмі; кенотаф 1947 р. ^{[11, 14, 5]}
• Гліб Юрійович — син Долгорукого, похований 1173 р. ^{[11, 14]}
• Петро Могила — митрополит Київський, відбудував храм 1640–1642 рр.; зображений на фресці з храмом у руках. ^{[14, 15, 7]}
• Октавіано Манчіні — італійський архітектор, якого ВУЕ та П. Красний пов’язують з відбудовою Могили. ^{[14, 15, 18]}
• Греки-розписувачі (1644) — імена не збереглися; стінопис виконано за афонськими канонами. ^{[14, 15]}
• Андрій Меленський — архітектор дзвіниці 1813–1814 рр. ^{[14, 15, 1]}
• Федір Коробка — майстер золотих і срібних справ, автор різьблених і карбованих прикрас престолу. За даними ^[15].
• Петро Покришкін — архітектор, археолог і реставратор, дослідник 1909–1914 рр. ^{[14, 11]}
• Віктор Харламов — археолог, дослідник пам’ятки; разом з Ю. Асєєвим і В. Вечерським підготував реконструкцію її первісного вигляду. ^[14]
• Гліб Івакін — археолог, керівник досліджень 2002–2003 рр. ^{[15, 14]}
• Тетяна Кулик — архітекторка; наголошує, що церква ніколи не входила до лаври. ^[6]
• Олександр Алфьоров — історик, що припустив тризуб у мурованні. ^[8]

Як цитувати