Миколаївська церква в Жидичині: дата на тимпані і два написи на яблуці

Над західним входом церкви в Жидичині стоїть дата — 1723. Але куля під хрестом на бані, яку зняли 1982 року, мала два написи і дві дати. Між ними 129 років і питання, на яке досі немає відповіді: цей храм відбудували чи звели наново?

Коротко

Адреса	с. Жидичин на р. Стир, Луцький район, Волинська область
Перша згадка	1227, Іпатіївський літопис (монастир)
Збудовано	1723 (за написом на порталі); фундатор — холмський єпископ Йосиф Левицький
Тип	тринавна чотиристовпна базиліка з напівкруглою апсидою; стиль — бароко
Ансамбль	церква, надбрамна дзвіниця, будинок єпископа (палац), залишки валу
Статус	пам’ятка архітектури національного значення

Історія простими словами

Коротка розповідь на 7 хвилин. Повна хронологія з усіма датами, суперечками і джерелами — нижче, у розділі «Хронологія».

Молитва, сильніша за вигоду (XIII століття)

Жидичин стоїть за кілька кілометрів від Луцька, на березі Стиру. У писану історію він потрапляє одним рядком літопису. 1227 року князь Данило Романович приїхав сюди «поклонитися і помолитися святому Миколі». Луцьком тоді володів інший князь, Ярослав Інгварович, і бояри радили Данилові скористатися нагодою: схопити суперника й забрати місто. Данило відмовився — він приїхав молитися, а не воювати.

Так Жидичин увійшов в історію як місце, де молитва виявилася сильнішою за вигоду. Сам монастир веде свій рід ще від 975 року, але це його власна традиція: документа, який би це підтверджував, немає.

Багата обитель і перша пожежа (XV–XVI століття)

У XV–XVI століттях монастир був одним із найбагатших на Волині. Йому належали села, ліси, ставки з млинами, бортні дерева, з яких брали мед. Перепис 1583 року називає його серед найзаможніших православних монастирів краю.

Багатство приваблювало не лише паломників. 1496 року монастир спалили татари. Відбудувати його допомогли князі Острозькі, а 1507 року король Сигізмунд I віддав обитель князю Костянтину Острозькому з правом самому призначати архімандрита (настоятеля великого монастиря).

Далі за монастир почали сперечатися. 1584 року луцький староста з загоном вояків силою вигнав архімандрита Борзобагатого. Через рік обитель захопив львівський єпископ Гедеон Балабан і застав її майже порожньою: жив тут один священик, а дерев’яна церква стояла пограбована, з проваленим дахом.

Між двома церквами (1596–1668)

1596 року в Бересті частина православних єпископів погодилася на унію — союз із Римом, за якого церква зберігала свій обряд, але визнавала владу Папи. Балабан унію не прийняв. Наступного літа слуги його суперника вночі напали на монастир і розгромили його. Через два тижні Балабан повернув обитель силою.

1608 року монастир перейшов до василіан — греко-католицького чернечого чину. Майже двісті років тут жили єпископи, які водночас були архімандритами Жидичина. У 1640-х роках чернець Яків Суша написав тут книжку «Фенікс» — про чуда Холмської ікони Богородиці.

Козацька доба знову перевернула все. 1655 року, за польським описом кінця XIX століття, козаки заволоділи монастирем і зробили його православним. Але вже 1668 року обитель повернули василіанам.

Гора, баня і загадка двох дат (1719–1795)

Монастир, який ми бачимо сьогодні, — це XVIII століття. Новий архімандрит, єпископ Йосиф Левицький, за дослідженням О. Лесик-Бондарук, переніс обитель із річкової заплави на високий пагорб навпроти. Тут постали мурована церква святого Миколая, надбрамна дзвіниця і двоповерховий будинок єпископа. Над входом у церкву досі видно дату — 1723.

Але храм ховає загадку. 1982 року під час ремонту з бані зняли яблуко — металеву кулю під хрестом. На ньому знайшли два написи: що храм закладав Гедеон Балабан 1594 року і що його звів Йосиф Левицький 1723 року. Отже, барокова церква могла вирости на старих стінах — а могла стати на новому місці. Відповіді досі немає.

Церква збудована як базиліка: довгий зал, поділений рядами стовпів на три частини — нави. Стиль — бароко, з м’якими дугами фронтону над входом і склепіннями на арках.

У жовтні 1788 року тут на тиждень зібралися керівники всіх василіанських монастирів Литовської провінції. Такі збори називалися капітулою: вирішували господарські справи, школи, обирали нове керівництво. Жидичин тоді був одним із головних центрів чину.

Закриття (1828–1914)

Після поділів Польщі Волинь опинилася в Російській імперії, яка унію не терпіла. 1828 року василіанський монастир закрили, а храм став православною парафіяльною церквою. Саме це й урятувало його: церква лишилася потрібною людям. 1839 року обитель остаточно ліквідували, частину будівель розібрали, а цеглу, кажуть, вивезли до Ківерців на будівництво вокзалу.

Будинок єпископа десятиліттями стояв без ремонту. 1894 року його разом із двома садами передали Почаївській лаврі. Сад давав сотні рублів на рік — на ці гроші відновлювали палац. У ньому освятили домову церкву.

Війни, школа і тиша (1914–2002)

Перша світова війна пройшла просто через Жидичин. У храмі стояли австрійські вояки, а вівтар, за спогадом тодішнього священика, служив їм спальнею. 30–31 серпня 1915 року біля села йшли бої. Австрійські газети тієї осені друкували імена хлопців із Верхньої Австрії, які загинули «біля Жидичина», — серед них двох братів з одного господарства.

У 1920–30-х роках, коли Волинь була в складі Польщі, у палаці діяв притулок для сиріт і людей з інвалідністю, де навчали українською. Тут жив єпископ Полікарп (Сікорський), і тут працювала комісія, яка перекладала Святе Письмо українською мовою.

За радянських часів церква лишалася парафіяльною, а в палаці з 1947 до 1990 року працювала сільська школа. Крипту — підземну усипальницю під храмом — забули; за різними описами, її засипали або забетонували. 1954 року стіни церкви потинькували, а напис «1723» над входом виліпили наново.

Відродження (2003 — сьогодні)

23 липня 2003 року монастир відновили. Перші ченці поселилися в напівзруйнованому палаці й почали його реставрувати. Згодом довкола з’явилися скити — маленькі чернечі поселення на кшталт хутора — і нові храми.

Наприкінці 2019 року під час заміни підлоги в Миколаївській церкві свердло провалилося в порожнечу. Так знайшли крипту з похованнями в кілька ярусів. Ченці два тижні вивозили звідти сміття, а з 24 лютого 2022 року крипта стала укриттям для понад двадцяти жителів села.

2024 року церкву, дзвіницю і будинок митрополита внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Археологи досліджують поховання під підлогою, а сам монастир приймає екскурсії, служить і допомагає військовим. Майже 800 років після князя Данила сюди так само приїжджають помолитися святому Миколаю.

Словничок

Слово	Що означає
Архімандрит	настоятель великого, важливого монастиря
Унія (1596)	союз частини православної церкви з Римом: обряд лишався східним, а владу Папи визнавали
Василіани	греко-католицький чернечий орден, названий на честь святого Василія Великого
Капітула	загальні збори керівників монастирів чину
Базиліка	храм-зал, поділений рядами стовпів на кілька поздовжніх частин (нав)
Бароко	стиль XVII–XVIII століть: дуги, хвилясті фронтони, пишне ліплення
Яблуко	металева куля під хрестом на бані; в неї часто клали записи про будівництво
Крипта	підземна усипальниця під храмом
Скит	невелике чернече поселення окремо від головного монастиря

Хронологія

Цифри в квадратних дужках — номери джерел у списку внизу сторінки. Позначка «за даними …» означає, що факт підтверджено лише одним джерелом. Розділ «Переказують» — перекази й легенди: їх записано в джерелах, але документально не підтверджено.

Давній Жидичин

1. VIII–IX ст.

   На посаді біля монастиря (розкоп 2009 р., 0,7 км на південний схід від обителі) у господарській ямі № 1 знайдено ліпну кераміку типу Луки-Райковецької; автори розкопок називають яму ранньослов'янською. ^{[52, 53]} X–XI ст. — За Віктором Баюком, посад виник ще в латенський час, а розквіт припав на X–XI століття; на розкопі виявлено шари поморської культури, давньоруського часу й пізнього середньовіччя. Поселення належало до північних передмість давнього Лучеська. ^{[52, 53]}

2. X–XIII ст.

   Поблизу відомі городище Скудельничі (близько 1,68 га) і пагорб Святого Духа з давнім чотирикутним городищем; знайдено матеріали XI–XII ст. Статус городища джерела подають по-різному (місцевого чи національного значення), а Жидичин у науковій літературі називають поселенським комплексом давньоруського міста. ^{[53, 76, 86]} Єпархіальна сторінка називає мешканців Скудельничів гончарами, що працювали «на замовлення князівського двору»; археологічно йдеться про клейма на денцях посуду. За даними Zhydychyn Center, на пагорбі Святого Духа вже у X ст. стояв перший монастирський комплекс «з частоколом»; документів на це не наведено. ^{[53, 69, 80]}

3. XII ст.

   Розкоп 2008 р. (56 м², правий берег Стиру, 0,6 км від городища): житла XII–XIII ст., денця з клеймом-хрестом, а також овальна споруда з піччю й скупченням сопел. ^[53] За репортажем «Молодої України», монастирем опікувався князь Микола Святоша — правнук Ярослава Мудрого, син чернігівського князя Давида Святославича, що зрікся престолу й постригся. Єпархіальна сторінка відносить цю опіку до XIV–XV ст.; титул у джерелах коливається між «князем Луцьким» і «чернігівським князем». ^{[69, 96]}

4. XIII ст.

   Енциклопедії відносять перші відомості про монастир на Стирі до XIII століття; довідник 1929 р. каже, що він «існував уже в XIII ст.». ^{[11, 61, 62]}

5. 975 (за традицією обителі)

   Сайт монастиря й низка публікацій ведуть історію обителі від 975 р.: нібито василіанські хроніки згадують архімандрита Анекта, який подарував церкві Євангеліє. Первинного документа немає. ^{[70, 97, 98]}

6. 1227

   Іпатіївський літопис: Данило Романович їде до Жидичина «кланятися і молитися святому Миколі». Ярослав Інгварович, що сидів у Луцьку, кликав Данила до себе; за переказом літопису в перекладі Л. Махновця, бояри радили схопити Ярослава, але Данило відмовився, бо прийшов сюди молитися, і поїхав до Володимира. Це перша письмова згадка про Жидичин; ікони літопис не називає. ^{[1, 2, 69]} За Енциклопедією сучасної України, тоді в монастирі було близько 80 ченців, а настоятелем був Анак; це ім'я подає лише ЕСУ. Традиція обителі називає першим настоятелем Анекта; ні те, ні те ім'я первинним документом не підтверджене. ^{[61, 70]} Автор нарису в «Monitor Wołyński» вважає, що тоді тут радше була пустельня, ніж монастир; це його оцінка. Польський нарис 1898 р. пише, що хроніки згадують Жидичин і церкву св. Миколая вже 1227 р., з посиланням на «Zbornik letopisej» I, с. 176. ^{[7, 99]}

   

7. 1236

   Низка публікацій пише, що Данило «побував тут удруге», але посилань на джерело не наводить. ^{[65, 100]} XIII ст. (спірно) — Усні й публіцистичні версії розповідають про напад, під час якого загинула більшість братії; називають близько 80 або понад 100 ченців, нападниками — «татаро-монголів». Документів не наведено, рік у різних матеріалах також різний (XIII чи XV ст.). ^{[101, 102]}

8. 1240–1340

   Жидичин внесено до корпусу ґродів Південно-Західної Русі цього періоду в дисертації М. Камінської (Краків, 2020, с. 1158–1161). ^[54]

9. До 1335

   Енциклопедія історії України пише, що «вважають», ніби вже до 1335 р. очільники монастиря мали сан архімандрита; сайт обителі відносить статус архімандрії до XIV ст. Документ не названо. ^{[59, 64, 70]}

10. XIV ст.

    Залізовиробництво на посаді: у споруді 2 знайдено 4 цілі сопла й 27 фрагментів, датованих за керамікою XIV ст.; зв'язок цього виробництва з часами князя Любарта — інтерпретація авторів. Споруда 1 датована XII–XIII ст., тож це дві різні споруди, а не два датування однієї. ^{[51, 53]}

11. Кінець XIV – початок XVII ст.

    Євреї жили в селі Жидичин понад 200 років: за пінкасом луцької синагоги, переказаним 1938 р. у «Roczniku Wołyńskim», вони оселилися за 7 км від міста «в часи Вітольда», а назву села виводили «від слова Żyd». Між оселенням і Красним був спільний єврейсько-караїмський цвинтар (нині слідів немає), а також єврейська святиня, «про яку нічого докладного не знаємо». ^[10]

12. Бл. 1392–1430 (за ikona.ua)

    Жидичин — торгове містечко «за часів Вітовта»: два ярмарки на рік, митні тарифи значно нижчі, ніж у Луцьку; монастир процвітає (бортництво, рибальство, боброві гони, ставки з млинами). Ні посилань, ні точної дати сайт не наводить (за даними одного джерела). ^[103] Кінець XIV – початок XV ст. — Сайт обителі згадує «чудо ікони св. Миколая у Лукомлі»; Енциклопедія історії України пише, що микільську святиню з Жидичина перенесено до Лукомля (нині Вітебська область). ^{[64, 70]}

13. 1429

    У Луцьку відбувся з'їзд монархів; за єпархіальною сторінкою, частину учасників приймав Жидичин (за даними одного джерела). ^[69] 1431 / XVI ст. — У монастирі зберігався поминальник князя Федора Любартовича († 1431): за єпархією, «мабуть, напрестольна книга, до якої вписувались дарчі грамоти». У судовій справі про село Охматково XVI ст. архімандрит Варсонофій поклав цей поминальник на стіл як доказ. ^{[69, 103]}

14. XV ст.

    Публікації без документальних посилань називають близько 100 ченців, статус «лаври» і значну бібліотеку; за ikona.ua, близько 1454 р. архімандрії належало 16 сіл. ^{[103, 104]} До 1480 — Польський довідник «Rocznik Wołyński» (1938) називає монастир «założony przed 1480 r.». Джерело цієї формули — стаття Н. Петрова у «Волынских епархиальных ведомостях» 1867 р. (№ 2–8), де Жидичин входить до списку неіснуючих православних монастирів із позначкою «засн. до 1480 р.» (за даними одного джерела). ^[10]

15. 1491

    За сайтом обителі, у рукописному Євангелії монастир названо лаврою; Євангеліє із записом «Аріхімандриту лаври Жидичинської» зберігається в московському архіві. Зв'язок цього запису з 1491 р. не доведений, а твердження «найдавніша лавра» не перевірене. ^{[70, 85, 98]}

16. 1496 (варіант 1495)

    Монастир спалили: за ЕСУ й «Рідною країною» — татари, за Волинською єпархією й сайтом обителі — кримські татари, сини хана Менглі-Гірея; багатьох жителів забрано в полон. ЕСУ називає 1496 р.; сайт обителі пише «1496 року (за деякими даними — 1495-го)». ^{[61, 69, 70, 105]} 1496 — Польський друк 1898 р.: Менглі-Гірей «зруйнував містечко з довколишніми селами, церкву з монастирем спалив, люд погнав у ясир»; виноска посилається на «Skarbiec Daniłowiczów» II, с. 244 — те саме джерело, що й у Цинкаловського, тож це не незалежне підтвердження. ^[7] 1497 — У «Roczniku Wołyńskim» (1939) в обірваному фрагменті сказано, що татари «зруйнували Жидичин», а далі йдеться про 1497 р. і Кременець; з уривка не видно, хто й коли саме знищив село. ^[12]

    

17. Після 1496

    Монастир відновили за підтримки князів і місцевої православної шляхти; ЕСУ називає князів Острозьких. ^{[61, 69]}

Під королем і Острозькими

1. 1500

   Князь Парфеній Володимирович передав архімандриту Арсенію частину села Ахматова зі ставом, млином, сіножатями й полями; натомість просив записати його до монастирського поминальника. Інше джерело під тим самим роком називає архімандрита Іосафа й підтвердження прав на села Солтиси, Васильки та Буремець. ^{[47, 50]} 1502 — Король Олександр видав грамоту на ті ж села (Солтиси, Васильки, Буремець) (за даними одного джерела). ^[50]

2. 1507

   Сигізмунд I на прохання Костянтина Острозького передав йому монастир у довічне користування з правом призначати архімандрита. ^{[47, 106]}

3. 1517

   За сайтом обителі, мурована церква збудована коштом Костянтина Острозького; Енциклопедія історії України ж пише, що до початку XVIII ст. усі споруди були дерев'яні, а Рудецький описує 1585 р. муровану церкву поруч з дерев'яною. ^{[47, 64, 70]}

4. 1533

   З Жидичина зібрано побір: 16 димів, 11 городів, 9 коморників, 12 ремісників, 2 бояри (за Яблоновським) (за даними одного джерела). ^[100]

5. 1536

   Архімандрит Варсонофій бере участь у продажу війтівства Боні (за даними одного джерела). ^[47] 1541 — Сигізмунд підтвердив право на Солтиси (рудники, бортні дерева, копальні) (за даними одного джерела). ^[50] 1545 — Архімандрит був присутній при люстрації Луцького замку; монастир утримував одну з городень замку. ^{[47, 50]}

6. 1552

   Сайт обителі пише, що монастир утримував Архімандричу вежу Луцького замку; це інша дата, ніж 1545 (за даними одного джерела). ^[70] XVI ст. — Ярмарки в Жидичині відбувалися двічі на рік; за єпархією, Іван Вишенський у «Посланні до князя Острозького» «різко засуджує» ярмарок поблизу визначного храму (за даними одного джерела). ^[69]

7. 1555

   Єпископ Феодосій Гулевич заповів монастиреві 5 кіп литовських грошей (за даними одного джерела). ^[49] 1563 — «За деякими твердженнями», Жидичин мав Магдебурзьке право; підтвердження в джерелах не наведено (за даними одного джерела). ^[100]

8. 1569

   Архімандрит Іона (Йоан) Борзобагатий заповів поховати себе в обителі (заповіт 13.12.1569); його дати й подробиці володіння монастирем джерела подають по-різному. ^{[47, 49, 64]} 1570 — Захист маєтків доручено старості Роману Сангушку; Жидичин названо «духовним селом» Волинського воєводства; поборовий реєстр фіксує 108 цілих служб, 3 корчми, 3 водяні млини. ^{[50, 66, 100]} 1578 — Складено інвентар маєтків (за даними одного джерела). ^[50]

9. 1580

   Король Стефан Баторій відібрав монастир у Борзобагатого й передав єпископові Феофану Греку; суперечка тривала (за даними одного джерела). ^[47] 1583 — За переписом 1583 р., Жидичин — серед найбагатших православних монастирів Волині (поряд з Дерманню й Дорогобужем) з добрами в Луцькому й Володимирському повітах (В. Томкевич). ^[9]

10. 1584

    Луцький староста Олександр Пронський із ротою жовнірів вибив Борзобагатого з монастиря; з обителі викинули кістки похованих там його сина й невістки. ^[47] 1584–1597 — У «Roczniku Wołyńskim» (1934) читаємо: «Archimandryta Zydyczyński Bałaban tegoż Illę z tychże Dóbr wygnał» (спір Балабана з Іллею за маєтки); том 5–6 згадує «jego walki o klasztor żydyczyński». Рік у фрагментах OCR не видно. ^{[13, 14]}

11. 1585–1586

    Обитель захопив Гедеон Балабан; 1586 р. Сигізмунд III узаконив це грамотою. Монастир застали занедбаним: жив лише священик Федір, а дерев'яна церква, що стояла поруч із мурованою, була пограбована й мала провалену покрівлю. ^[47]

    

12. 1594

    За написом на підкупольному яблуці, знятому 1982 р., саме цього року храм закладав львівський єпископ Гедеон Балабан. ^{[69, 107]} 1595 — ЕСУ згадує участь жителів у повстанні Наливайка (за даними одного джерела). ^[65]

13. XVI–XVII ст.

    Господарство маєтків архімандрії трималося на бортництві, рибальстві, смолі, деревному вугіллі, залізній руді та «бобрових гонах» по Стиру; поряд розвивалися торгівля й ремесла (за даними одного джерела). ^[69]

Унія й суперечки

1. 1596

   Після Берестейського собору, на якому Балабан став на бік противників унії, 8 жовтня проти нього й племінника Григорія оголошено анафему; керувати монастирем дозволили Олександрові Семашку. Згодом обитель стала греко-католицькою, але рік переходу джерела розходяться. ^{[47, 100, 108]} Після 1596 — Польський нарис 1898 р.: монастир «один із перших» приступив до унії й був піднесений до абатства; настоятель — архімандрит оо. василіан; абат — «високий достойник на Волині» з «широкими добрами». Рік у нарисі не названо. ^[7] Кінець XVI – початок XVII ст. — За єпархіальною сторінкою, через унію архімандрія стала осередком боротьби; Балабан призначив настоятелем племінника Григорія-Гедеона, а луцький єпископ Кирило Терлецький хотів управляти «золотим яблуком» (так називали обитель); під час одного наїзду застосовано артилерію, і Григорій-Гедеон п'ять діб був в облозі під куполом. Джерела не завжди розрізняють єпископа Гедеона та його племінника (за даними одного джерела). ^[69]

2. 1597

   У ніч проти 21 серпня слуги Семашка напали на монастир і розгромили його; скарга Балабана датована 28 серпня 1597 р.; через два тижні Балабан силою повернув обитель. Семашко помер 1597 або 1598 р. ^{[15, 47]}

3. 1603–1611

   1603 р. ліквідовано баніцію Балабана; 1606–1611 тривала справа з Я. Харлинським; 1607 р. Люблінський трибунал ухвалив вічну баніцію В. Свищовському (за даними одного джерела). ^[47]

4. 1607

   У травні помер Кирило Терлецький. За Encyclopedia of Ukraine, Гедеон Балабан помер 10 лютого 1607 р. у Львові; інші джерела називають близько 1618 р., а стаття про Шибинського — грудень 1620 р. ^{[16, 47, 48, 63]} 1608 — За ЕСУ, монастир перейшов у відання василіан; за Encyclopedia of Ukraine, відтоді й до 1826 р. тут була резиденція унійних луцько-острозьких єпископів, які водночас були архімандритами. Дату переходу в різних матеріалах названо по-різному: 1608, близько 1617, 1618, «остаточно» 1638. ^{[61, 62, 64, 100, 106]}

5. 1615

   11 лютого Іван Боговитин склав заповіт про поховання в монастирі. ^[49]

6. 1618–1626

   Дати вступу Йосифа Баковецького-Мокосія в архімандрію джерела подають по-різному: 1618 р. (за «Україною Інкогнітою»), 1619, а ще — «приступив 18.09.1626». Горін наголошує, що Г. Баковецький (мостовничий) і К. Мокосій Баковецький — різні особи. ^{[48, 109]} 1620 — Балабан передав Боголюбе в оренду Ю. Черневському, Залуччя — Б. Дашкевичу; спадкоємці Данило, Дмитро й Мартин Балабани претендували на монастирські речі. ^[48]

7. 1621

   Архімандритом призначено Никодима (Мокосія) Шибинського: 25 травня возний ввів його у володіння, 27 травня складено реєстр майна. ^[48] У червні Шибинський ліквідував православну жіночу громаду при церкві Святого Духа в Жидичині: її вигнано разом із майном (скарга ченців-черниць від 14 червня). ^[48] 1621–1623 — Никодим позичав у мостовничого Г. Баковецького: 500 зл. (12.06.1621), 800 зл. (15.09.1621), 800 зл. (23.09.1622); борг 1623 р. повернено; Криштоф Мокосій Баковецький був повіреним монастиря в суді. ^[48]

   

8. 1624

   Заповіт Маруші Боговитинівни про поховання в монастирі. ^[49]

9. 1625

   11 вересня митрополит Рутський виступив із протестацією, а 24 жовтня митрополичий суд позбавив Шибинського архімандрії та духовного сану; оренди, які він укладав, визнано незаконними. ^[48]

10. 1626

    22 липня монастир опечатано й передано Ісакію Вічинському; 12 вересня Шибинського схопили в Бересті за наказом єпископа Єремії Почаповського, і понад шість років він був під вартою у Вільні. У 1626–1632 рр. його підтримував Рафаїл Корсак. ^{[48, 50]}

    

11. 1628–1629

    Архімандрит Іосиф (Мокосій-Баковецький) повертав незаконно віддані маєтки: 14 липня 1628 р. уклав угоду з князем Олександром Заславським про Солтиси, Васильки, Дідовичі й Сапотовичі, а 1629 р. домігся баніції спадкоємців князя в Люблінському трибуналі. ^{[48, 50]} 1629–1742 — Збережено справу монастиря зі співвласниками Кульчина (ЦДІАК, ф. 2071, оп. 1, спр. 250). ^[36]

12. 1630-ті

    У монастирських маєтках налічувалося 291 двір (за Барановичем) (за даними одного джерела). ^[47]

13. 1632

    За «Пунктами заспокоєння» Владислава IV унійний єпископ Єремія Почаповський поступився катедрою православному, але йому «вільно зберегти довічно» Жидичинський монастир (В. Томкевич; рік — за контекстом елекції). ^[9]

14. 1636–1640

    За англомовною Вікіпедією, 1636 р. скасовано Луцько-Острозьку єпархію, і далі нею керував архімандрит Жидичина; Рафаїл Корсак названий архімандритом 1637–1640 рр. Інші джерела датують його 1638 і 1639 рр. ^[68] 1638 — Король Владислав IV надав абатові два щорічні ярмарки й щотижневий торг (ЕСУ); Енциклопедія історії України ж відносить до 1638 р. остаточне закріплення унії й статус постійної резиденції луцьких унійних єпископів. ^{[64, 65]} 1639 — Рафаїл Корсак почав позов про землі монастиря. ^[50]

15. 1644–1645

    Яків Суша пише в Жидичині «Фенікс» про чуда Холмської ікони (близько 700 див); єпархіальна сторінка додає, що в воєнні часи ікона переховувалася в монастирських стінах. Нафанаїл (1644) і Миколай (1645) Лозовецькі названі архімандритами. ^{[50, 69, 108, 110]}

Козацька доба й повернення

1. 1648

   За газетою «Волинська єпархія», влітку загін Колодки визволив Клевань, Луцьк і Жидичин. Точний день не встановлено. ^[60] 1649 — Кінець року: сейм затверджує Зборівську угоду; православним присуджено холмську єпархію та низку волинських святинь, зокрема «klasztor Żydyczyński». ^[9]

2. 1650

   Селяни розбили поляків біля Жидичина (Тиша); архімандрита Макосея (Денисько) судили за напад на Кременець, король повернув монастир Неонілу (Лозовицькому); монастир ненадовго перейшов до православних. ^{[60, 65, 100]}

3. 1654

   2 січня шляхетський з'їзд у Володимирі вимагає повернути села архімандрита. ^[60] 1655 — Козаки, за польським нарисом 1898 р., «заволоділи жидичинським монастирем, перетворивши його на східний, схизматицький» (виноска на Orgelbrand, т. XXVIII, с. 1116). Це третя дата (після 1649 і 1650) в історії переходу до православних, тому ми не зводимо їх до однієї події (за даними одного джерела). ^[7]

   

4. 1659

   Холмська ікона певний час зберігалась у монастирських підземеллях (сайт обителі); Енциклопедія історії України каже лише «XVII ст.». ^{[64, 70]} 1662 — За переказом, Юрій Хмельницький жив у Жидичині під ім'ям ченця Гедеона; Енциклопедія історії України вважає цю розповідь легендарною. ^{[64, 100]}

5. 1668

   Монастир знову стає василіанським: «вже в 1668 р. монастир повернений василіанам». ^[7] XVII ст. — Церква Святого Духа згадується в документах XVII ст.; за легендою, про неї згодом забули, бо «недалеко виріс новий, кам'яний храм». ^{[69, 111]}

6. 1676

   Яків Суша — архімандрит (за Сущуком і Майданець). ^[50]

7. Кінець XVII ст.

   Василіани мали до 50 монастирів у двох провінціях (руській і литовській); на Волині — абатства жидичинське, почаївське, дерманське, дорогобузьке й мелецьке (за Батюшковим). ^[7]

Барокова доба й василіани

1. 1703

   Деякі репортажі й описи датують комплекс «1703 – XIX ст.»; підтвердження написами немає. ^{[110, 112]}

2. 1719–1723

   За тезами О. Лесик-Бондарук (ВНУ), Йосиф Левицький, «новопризначений архімандрит», переніс обитель із річкової заплави на високий пагорб навпроти й звів новий комплекс у стилі бароко: церкву, дзвіницю, будинок єпископів і архімандритів, семінарію, келії та господарські споруди за мурованою огорожею. Це тези без посилань на документ, тому подаємо як версію. ^[58] 1720-ті — Енциклопедія історії України: двоповерховий архієрейський будинок із консисторією, покоями єпископа й келіями; пізніше семінарія й двоярусна дзвіниця. ^[64]

3. 1723

   Дата в ліпному написі на тимпані західного порталу. За ЕСУ, цього року церкву та палац митрополитів звів холмський єпископ Йосиф Левицький; за «Історичною Волинню» й Волинською єпархією, він відбудував храм, закладений 1594 р.; сайт обителі описує тринавову барокову базиліку. Довідник 1929 р. датує церкву 1726 р. Чи церкву перебудували, чи звели заново, джерела не вирішують. ^{[11, 61, 62, 69, 70, 107]} На підкупольному яблуці було два написи: про закладення храму 1594 р. львівським єпископом Гедеоном Балабаном і про закладення 1723 р. холмським єпископом Йосифом Левицьким; єпархіальна сторінка пише, що «довгий час датою народження вважався 1723». ^{[69, 107]}

   

4. XVIII ст.

   Палац митрополитів: ЕСУ й Zhydychyn Center датують його 1723 р.; Zhydychyn Center уточнює, що він стоїть «на місці монастирської світлиці XVI ст.», а Zruchno.Travel подає «кінець XVIII ст.». ^{[61, 77, 113]} Велика надбрамна дзвіниця: Zhydychyn Center і Енциклопедія історії України називають її двоярусною (нижній ярус — брама); обстеження 2024 р. описує як триярусну. ^{[64, 75, 92]} За ikona.ua, обитель огородили високим муром і посадили навколо шовковиці (за даними одного джерела). ^[103]

   

5. 1736–1750

   Монастир судився з луцькими тринітаріями. ^[50] 1739 — Заява до Луцького міського суду про порушення меж і вирубку лісу (ЦДІАК, ф. 2071, оп. 1, спр. 265). ^[37]

6. 1740

   Монастирські маєтки обіймали, зокрема, Жидичин, Боголюби, Небіжку, Нежель, Рокині, Дідовичі, Сопотовичі, Клепачів, Озерце, Омеляники й Підгайці (за даними одного джерела). ^[50] 1745 — Монастир приєднано до литовської василіанської провінції. ^{[57, 100]}

7. 1774–1778

   Ігнатій Володзко й Тодосій Ростоцький — архімандрити; 1778 р. королівський декрет у справі Змієвського з абатом Володзком. «Index nominum» (1928) підтверджує ім'я: «Żydyczyn, abbas v. Wołodźko Ignatius». ^{[19, 50]} 1775 — За репортажем, написана ікона св. Миколая, що нині в храмі; вона подібна до втраченої. Zhydychyn Center пише, що давній образ «XIII ст.» не збережено, а нинішній — XVIII ст. ^{[81, 96]} 1778 — Збережено збірку документів про межі володінь монастиря (ЦДІАК, ф. 2071, оп. 1, спр. 25). ^[35]

8. 1782–1811

   «Archeion» (1935): «Od 1782 opat żydyczyński, od 1805 sufr. łucki z tyt. bpa ostrogskiego» (ім'я в уривку не видно; помер 1811); «Kalendarzyk Polityczny» 1809 р. згадує абата жидичинського в капітулі Острозького єпископства. ^{[18, 20]}

9. 6–15 жовтня 1788

   В абатському монастирі в Жидичині відбулася капітула Литовської провінції василіанського чину; очолював її протоархімандрит, жидичинський абат Порфирій Скарбек-Важинський, протектор Володимирського колегіуму. Деякі тексти називають її «генеральною», але первинний запис говорить про провінційну капітулу. ^[5] 1788 — Порядок денний капітули: численні організаційні й господарські питання, зокрема шкільництво; обрано нові органи влади провінції. ^[5]

   

10. 1789

    17 січня генерал василіан написав до провінціала лист, датований Жидичином. ^[4] 1791–1792 — У Солтисах діяла рудня (коваль Гжегож Козловський) (за даними одного джерела). ^[50]

11. 1793

    Архімандрит Бенедикт Баковецький (за даними одного джерела). ^[50]

Імперія, касата й Почаїв

1. 1795

   Drymba пише про указ щодо ліквідації василіанського централізованого уряду, після якого за три роки обитель віддали римо-католикам; «Конкурент» пише, що Катерина II наказала закрити монастир. Енциклопедія історії України цього указу не згадує. ^{[106, 108]}

2. 1797–1798

   У монастирі оселилися ченці-трапісти: рік 1797 подає Цинкаловський, 1798 — сайт обителі; «Przegląd Kościelny» (1892) пише, що Жидичин «був столицею трапістів у Польщі». ^{[21, 57, 70, 100]}

3. 1798–1799

   Опис 1798 р. (О. Бірюліна, 2007): Солтиси — 7 дворів і 42 особи, Дідовичі — 13 дворів і 79 осіб; візитація 1799 р. фіксує в Дідовичах 7 хат і 2 корчми — це, ймовірно, різні типи джерел. ^{[50, 58]}

4. Початок XIX ст.

   У володіннях монастиря налічувалося 1,6 тис. підданих (за даними одного джерела). ^[64]

5. 1802–1835

   Жидичинське абатство — найбільший церковний землевласник парафії: села Żydyczyn, Bohoiuby (у скані OCR; можливо, Боголюби), Jeziorko, Klepaczów, Nieboszczka, Rokinie, Sapohów, Żabka; поселення Liplanki; чотири смолярні (żydyczyńska, klepaczowska, stepetycka, żeleżnicka). ^[8]

6. 1826

   Закінчився період, коли в монастирі була резиденція унійних єпископів; за єпархіальною сторінкою, царським указом архімандрію скасовано, але життя обителі тривало «до початку 1840-х років». ^{[62, 69, 70]}

7. Серпень 1827

   Ян Дамаскін Красовський, названий у «Kuryer Litewski» «архиєпископом спочатку Полоцьким, потім Луцьким греко-унітським», помер у Жидичині, «в його резиденції»; день смерті у скані нечитабельний (OCR подає «9.5»); він залишив значний маєток. ^[6]

8. 16 вересня 1827

   Оголошення «Дано в Жидичині» за підписом «Луцького унітського єпископа-суфрагана Кирила Сероцінського»: спадкоємці померлого мають прибути з документами. Номер газети датований 28 вересня 1827 р. за старим стилем. ^[6]

   

9. 1828

   За «Волынскими епархиальными ведомостями» 1894 р. (№ 29), закрито василіанський монастир, храм став православним, а будівлі передано духовному відомству; Енциклопедія історії України теж пише про закриття 1828 р. і парафіяльну церкву. ^{[3, 64]}

10. 1828–1833

    За «Історичною Волинню», під час ліквідації уніатського монастиря храм передали громаді, він став парафіяльним, що вберегло його від руйнування (за даними одного джерела). ^[107]

11. 1829

    За «Україною Інкогнітою», монастир передано римо-католикам (за даними одного джерела). ^[109]

12. 1832

    Касата: польський довідник 1929 р. і польська Вікіпедія датують ліквідацію 1832 р., а будівлі, за Вікіпедією, знову перейняли православні ченці. ^{[11, 67]}

13. 1839

    Монастир закрили й частково розібрали; служби тривали лише в Миколаївській церкві. Причину джерела подають по-різному: Encyclopedia of Ukraine — наказ Миколи I, Конкурент і ЕСУ — наслідок обмеження василіан у Російській імперії, туристичний матеріал — обмеження за Катерини II. ^{[61, 62, 99, 101, 106]}

    

14. 1845

    За ikona.ua, монастир «остаточно закрили» 1845 р.; Миколаївська церква діяла, її священиками були Климент Оленич, Роман і Федір Цибульські (за даними одного джерела). ^[103]

15. XIX ст.

    Цеглу з розібраних монастирських будівель вивезли до Ківерців: Конкурент, «Рідна країна» й автор «Monitor Wołyński» пов'язують це з будівництвом вокзалу; місцева розповідь називає розібраним «маленьку школу» (колишню семінарію) поряд з монастирем. Це переказ без документа. ^{[99, 105, 106, 114]}

16. 1847

    Метричні книги євреїв Луцького повіту, що охоплюють Луцьк, Ківерці, Баків, Жидичин і Вишеньки (ДАВО, ф. 96, оп. 1, спр. 7 і 8). ^{[38, 39]}

17. 1865

    За «Волынскими епархиальными ведомостями» 1894 р., будинок єпископа потребував капітального ремонту вже 1865 р. ^[3]

18. 1871–1872

    Священик Роман Цибульський відкрив у Жидичині однокласне народне училище; наступного року навчалося 56 хлопчиків (за даними одного джерела). ^[103]

19. 1872

    Синод ухвалив передати двоповерховий кам'яний будинок єпископа причту, але через брак коштів (кошторис — до 15 000 руб.) рішення не виконали. ^[3]

20. 1875

    Складено сімейний список селян с. Жидичин (ДАВО, ф. 3, оп. 1, спр. 10). ^[40]

21. Кінець XIX ст.

    За Цинкаловським, Жидичин — містечко Рожищанської волості: 86 домів, 687 жителів, церква, школа, два ярмарки на рік. ^{[57, 100]}

22. 1893

    Архів монастиря надійшов до Волинського церковно-археологічного древлесховища. ^[115]

23. 1894

    9 вересня указ Синоду № 3975 передав будівлі й два сади Почаївській лаврі: архієрейська резиденція з домовою церквою; оренда садів — 275 руб. на рік. Архімандрит Філарет відновив сад, архієпископ Модест ремонтує палац. ^{[3, 116]}

    

24. 1894–1898

    Ведеться метрична книга Миколаївської церкви с. Жидичин Луцького повіту (ДАВО, ф. 35, оп. 9, спр. 56). ^[41]

25. 1895

    Урожай саду приніс 500 руб.; ці кошти пішли на відновлення палацу (за даними одного джерела). ^[116]

26. 1897

    Архієпископ Модест освятив домовий храм віленських мучеників Антонія, Іоана й Євстафія (сайт обителі); єпархіальна сторінка пише лише, що це сталося «через чотири роки» після 1894 р., тобто 1898-го. Безпечне формулювання — «1890-ті роки». ^{[69, 70, 73]}

27. 1899–1905

    Олександр Малевич публікує у «Волынских епархиальных ведомостях» серію «Древняя Жидычинская архимандрия на Волыни»: за анотацією, дату заснування визначають як 1480, 1333–1370 або 1227, а «Жидичин існував уже в 975 р.» (про село, не про монастир). Сам текст серії ми не бачили. ^{[10, 88]}

28. 1902–1908

    Сад здано в оренду Ізеру Востюрі за 400 руб. на рік, з 1908 р. — за 830 руб. ^[116]

29. 1909

    Священиком Миколаївської церкви став Федір Цибульський, син Романа, уродженець Жидичина; однокласне училище перетворено на однокласну народну школу (за даними одного джерела). ^[103]

30. 1911

    Перепис: 734 жителі, однокласна школа, кредитове товариство, монастир (за даними одного джерела). ^[100]

31. 21 квітня 1912

    Чеська газета «Čech» цитує російський меморандум про скасування Луцької дієцезії: суфраган (священик Сєрочинський) «має тисячу рублів річної платні з доходів жидичинського монастиря». Дату самого меморандуму не названо. ^[34]

32. 1913

    Реставрація, розписи й оздоблення церкви. ^[109]

Війна

1. 1914

   Під час Першої світової війни в комплексі розмістився штаб 11-го Ізюмського полку (так у джерелі: «імператора Генріха Пруського»; ймовірно, йдеться про полк принца Генріха Прусського — титул у джерелі неточний), згодом — сиротинець. За «Історичною Волинню», у ці роки постраждали ікони XVIII ст. ^{[69, 101, 107, 114]}

2. 1914–1918

   За Drymba, у храмі стояли австрійські військові: вівтар служив спальнею, а хоругви використовували на онучі (свідчення священика Ф. Цибульського). Фото інтер'єру й села 1917–1918 рр. знайшла Т. Яцечко. ^{[108, 112]} Чудотворну ікону св. Миколая, за повідомленнями, евакуйовано до Житомира, і звідти вона зникла. ^{[108, 110]}

   

3. 30–31 серпня 1915

   Бої біля Жидичина (Zydyczyn): австро-угорські піхотинці з Верхньої Австрії (Зальцкаммергут, Іннфіртель); австрійські газети листопада 1915 – лютого 1916 р. повідомляли про загиблих «bei Zydyczyn». Полк названо не в усіх повідомленнях (про IR 59 див. нижче). Рік у деяких OCR-фрагментах прочитано як 1914 чи 1916. ^{[28, 29, 30, 31, 33]}

   

4. Осінь 1915 – січень 1916

   «Neue Warte am Inn» (Браунау) від 21.11.1915 (с. 4) повідомляє: брати Йоганн і Маттіас Едери з St. Konrad, сини з господарства Hochleiten, служили в k.u.k. Infanterieregiment Nr. 59 і обидва загинули 31.08.1915 «bei einem Gefechte in Zydyczyn in Rußland». Номер 30.01.1916 (с. 4) повідомляє, що Франц Штадлер із Fraunsdorf (парафія Ohlsdorf), син селянина, загинув 30.08.1915 «bei Zydyczyn» на 28-му році життя; полк у рядку не вказано. ^{[28, 30]} «Neue Warte am Inn» (12.12.1915) і «Salzkammergut-Zeitung» (05.12.1915) повідомляють про загибель 31.08.1915 «bei Zydyczyn» Карла Танера (Thanner) з Gschwandt. ^{[29, 31]} Сторінка «Salzkammergut-Zeitung», датована в ANNO 14.11.1915, містить схожий запис про братів Едерів, але в OCR там полк «Nr. 69», а рік «1916», і на ній згадано події 1916 р.; тож дата цього номера сумнівна, і ми на нього не спираємося. ^[32]

5. 1915–1916

   За «Innviertler Volkszeitung» (25.02.1916), Карл Шернгаммер (Schernhammer) з Альтгайма, 20 років, дістав кулю в голову 30 серпня «північніше Луцька, біля Жидичина» й «наступного дня» був похований у Жидичині; рік у OCR прочитано як 1914, за контекстом ідеться, найімовірніше, про 1915 (оцінка). ^[33] Австрійські фотографи Kriegspressequartier зняли позиції над Стиром, дорожню загороду, дерево при дорозі Луцьк–Жидичин і церкву в Жидичині (чи це монастирська церква, потрібно перевірити). ^{[42, 43, 45, 46]}

   

   

6. 1916

   Фото «Піхотна позиція в болоті й кінні вершники біля Жидичина»; дата запису в архіві (01.01.1916), найімовірніше, умовна. ^[44]

   

   

7. Грудень 1917

   За довідкою «Історії міст і сіл УРСР», у селі встановлено радянську владу (за даними одного джерела). ^[100]

Польська доба й Друга світова

1. 1921

   У палаці діє притулок для інвалідів і сиріт з навчанням українською (свідок — сенаторка Олена Левчанівська); єпархіальна сторінка називає його єдиним опікунським закладом на Волині з викладанням українською. «Głos Wołyński» (12.11.1921) згадує «ochrony w Żydyczynie i Rożyszczach». ^{[26, 69, 108, 117]}

2. 3–10 жовтня 1921

   З'їзд духовенства й мирян у Почаєві: перший пункт постанови — відновити Луцьку єпископську кафедру, на утримання якої мали йти прибутки з маєтків колишньої Жидичинської архімандрії. ^[59]

3. 1925

   «Życie Wołynia»: 24 травня згадано «ochronkę» в Жидичині (діяч Іван Бондарук); 30 серпня — опитування «ludność ruską w Żydyczynie» про богослужіння рутенською мовою. ^{[24, 25]}

4. 1929

   «Ilustrowany przewodnik po Wołyniu» називає монастир «найбагатшим на Волині» (10 сіл), датує церкву 1726 р. і ліквідацію 1832 р.; «Wołyński Dziennik Wojewódzki» (1929, № 12, поз. 155) записує «дзвіницю колишнього василіанського костелу» у стилі «pseudo-gotyk». ^{[11, 17]}

5. 1930

   «Samorząd» (7 вересня) згадує сеймикове «schronisko» в Жидичині (за даними одного джерела). ^[27]

6. 1933

   «Biuletyn Polsko-Ukraiński» (9 липня) пише про спір довкола маєтку Żydyczyn коло Луцька (за даними одного джерела). ^[23]

7. 1934

   «Biuletyn Polsko-Ukraiński» (19 серпня): луцький Полікарп у Жидичині для остаточної перевірки українського (перекладу) (за даними одного джерела). ^[22]

8. Початок 1930-х – 1936

   Резиденція Полікарпа (Сікорського); комісія з перекладу Святого Письма українською працювала в Жидичині: сайт обителі називає 1935 р., єпархія — 1936-й, інші матеріали — «1930-ті». ^{[61, 64, 69, 70]}

9. 1938

   Навесні діє ОУН-надрайон № 6 «Жидичин»; на кінець 1938 – початок 1939 р. припадають арешти. ^{[100, 114]}

10. 1939

    Дзвони з церкви зняли (за словами місцевої жительки, записаними районною газетою); у роки війни комплекс використовували як притулок для дітей, який утримували місцеві жителі. Сайт Луцьк Туризм пише, що храм жодного разу не закривався. ^{[69, 93, 101, 114]}

11. 1941–1944

    Німецька окупація; за спогадом, 1942 р. снаряд влучив у церкву й не пробив стіни. ^{[100, 114]}

12. Радянський період

    Крипту під храмом забули: за різними текстами, її засипали, понівечили чи забетонували; верхні поховання були потривожені. Приписувати це певній конфесії джерела не дозволяють. ^{[70, 118, 119]}

Радянські роки

1. 1947

   Дзвони, за словами місцевої жительки, повісили назад. ^[114] У палаці почала працювати сільська школа (до 1990 р.). ^{[69, 99]}

2. 1954

   У церкві ремонт: оштукатурено стіни, пофарбовано панелі; відновлено ліплений напис «РБ 1723» на порталі (за даними одного джерела). ^[107]

   

3. 6 вересня 1979

   Постанова Ради Міністрів УРСР № 442 включає «Дзвіницю 18 ст.» до списку пам'яток містобудування й архітектури під охороною. ^[95]

4. 1982

   Під час ремонту з бані зняли підкупольне яблуко з двома написами: про закладення храму 1594 р. єпископом Гедеоном Балабаном і 1723 р. єпископом Йосифом Левицьким. ^{[69, 107]}

5. 1990

   Школа переїхала, і палац знову занепав. ^{[69, 99]}

Відродження

1. 1999

   Державний реєстр нерухомих пам'яток (проєкт), «Пам'ятки України» 1999, № 2–3: дзвіниця XVIII ст. ^[95]

2. Початок 2000-х

   Реставрацію палацу розпочала УПЦ КП; автор «Monitor Wołyński» бачив тоді «парадокс»: палац належав КП, а церква й дзвіниця — МП, і віросповідання розділила огорожа. ^[99]

3. 2003

   23 липня Священний Синод Київського Патріархату відновив діяльність монастиря; першим намісником став ієромонах Марк (Левків). Перші ченці — Марк, Іов, Миколай і Святополк. ^{[69, 85, 105, 117]} У палаці засновано келійний корпус монастиря з домовим храмом прп. Миколи Святоші; освячення домової церкви — 19 лютого 2005 р., це інша подія. ^{[70, 77]}

4. 24 листопада 2005

   Братія вперше відправила новий україномовний римований акафіст Богородиці Холмській. ^[69]

5. 2007

   Костянтин (Марченко) переїхав до обителі в травні; вийшов збірник «Жидичин крізь віки», вип. 3, і книга І. Майданець та Г. Марчук «Постаті Жидичинської архімандрії»; вип. 1 «Миколаївських читань» датовано 2007 р. ^{[56, 58, 120]}

6. 2008

   Марка переведено до Києва; намісником став Костянтин (Марченко). ^[102]

7. 14 жовтня 2010

   Освячено Свято-Духівський скит (Покрова, архієпископ Михаїл УПЦ КП). Єпархіальна сторінка пише, що скит «споруджено у 2011-му» — це розбіжність у датах. ^{[69, 72, 121]}

   

8. 2011

   Закладено скит «Живоносне джерело» між Жидичином і Липлянами; 14 жовтня освячено хрест і місце відбудови Воскресенського собору. ^{[60, 69, 79]}

9. 2003–2015

   Реставрація тривала; зведено хлібню. ^[69]

10. 2012–2023

    Будівництво Воскресенського храму (нижній храм — Успенський); роботи відновлені навесні 2023 р. ^{[71, 122]}

11. 2014

    На городищі Скудельничі виявлено горн (понад 2 м, XIV–XV ст.); закладено нижні стіни Воскресенського храму. ^{[76, 120]}

12. 2015

    Петро-Павлівський жіночий скит у Липлянах: у жовтні освячено місце, у грудні — дерев'яний храм. ^{[72, 83]}

13. 2016

    Обителі повернуто статус архімандрії; у ній близько 15 ченців. 23 травня архімандрит Костянтин освятив ЦНАП у Жидичині. ^{[59, 85, 89]}

14. 2017

    22 травня відкрито барельєф короля Данила (до 790-ліття першої згадки); 3 вересня — Єрусалимська утреня; 11 грудня освячено дзвіницю й дзвони; у грудні — Мала дзвіниця над криницею. ^{[74, 90, 123]}

15. 21 лютого 2018

    Презентація проєкту «Жидичинська лавра – забута історія»; присутні, зокрема, ректори ВПБА та ЛНТУ й голова Жидичинської ОТГ. ^{[84, 124]}

16. Лютий 2019

    Громада Миколаївського храму перейшла до Православної церкви України; польська Вікіпедія пише «від 2018». ^{[67, 106, 125, 126]}

17. 23 лютого 2019

    Близько 3:30 ночі біля Миколаївської церкви сталася стрілянина; поліція відкрила кримінальне провадження за ст. 129 КК (погроза вбивством). Подробиць і оцінок сторін ми не подаємо. ^{[127, 128, 129]}

18. 25 серпня 2019

    При монастирі відкрито інформаційно-туристичний центр «Zhydychyn Center»; ініціатор — настоятель Костянтин Марченко, вкладено близько 300 тис. грн. ^{[91, 101]}

19. 26 грудня 2019 – 15 лютого 2020

    Під час облаштування підлоги в Миколаївському храмі свердло провалилося в порожнечу; відкрили підземну крипту з похованнями в кілька ярусів. Прибирали підземелля два тижні й вивезли кілька тонн сміття; для відвідувачів крипту відкрили до Стрітення 2020 р. ^{[114, 118, 119]}

20. 18 лютого 2020

    «Суспільне» повідомило про знахідку; краєзнавець Петро Троневич нагадав про подібні крипти в Мильцях та Іванівці. ^[119]

21. 2020

    За «Monitor Wołyński», у монастирі живе десять ченців, триває реставрація палацу, відновлено Скит Святого Духа. Три місяці локдауну братія розвозила медиків. ^{[99, 130]}

    

22. 6 листопада 2020

    Братія хоче відновити дерев'яну цвинтарну каплицю. ^[131]

23. 2021

    Близько 55 екскурсій, понад 1100 відвідувачів. ^[132]

24. 29 березня 2021

    Нарада в Zhydychyn Center щодо археологічних робіт на фундаментах колишнього келійного корпусу при в'їзді до обителі. ^[87]

25. 2022

    З 24 лютого крипта стала укриттям для понад 20 мешканців; у Великій дзвіниці відкрито центр «Ісихія». Георадар виявив під пагорбом пустоти й залишки споруд. ^{[75, 101, 133, 134]}

26. 2023

    23 липня відзначили 20-річчя відродження; у квітні проєкт переміг у European Heritage Days; 10 вересня відбулася мобільна виставка «Велична історія древнього Жидичина»; відкрито Петро-Павлівську дзвіницю-меморіал; при монастирі створено добровільну пожежну команду. ^{[88, 117, 134, 135, 136]} Г. Охріменко та С. Локайчук оприлюднили попередню інформацію про давньоруський Жидичин і Святомиколаївський монастир (збірник «Пам'ятки княжої доби», Луцьк, с. 17–26). ^[55]

27. 19 квітня 2024

    Комплекс пам'яток Миколаївського монастиря (церква, дзвіниця, будинок митрополита) внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток наказом Мінкульту № 295; тоді ж виявлено Жидичинське городище з культурним шаром XI–XIII ст (за даними одного джерела). ^[92]

28. 23 грудня 2024

    Освячено новий кам'яний престол. ^[137]

29. 2024–2025

    Археологи Інституту українознавства імені І. Крип'якевича, Ужгородського університету та Львівської політехніки за проєктом «Між Сходом і Заходом» досліджують поховальні пам'ятки XI–XVIII ст.: під підлогою молитовного залу чотири крипти, ще одне приміщення під вівтарем. ^[138]

30. 16 липня 2025

    Віра Гупало та Ірина Луцик завершили фаховий опис знахідок. ^[139]

31. 8–9 травня 2025

    Митрополит Епіфаній уперше очолив літургію в обителі; відзначено «1050 років» від 975 р. — за власною традицією монастиря. ^[140]

32. 2025

    Відкрито річковий екокультурний простір «ПриСтань»; 18 серпня в монастирі діє «пункт незламності» з благодійними ярмарками на допомогу військовим. ^{[141, 142]}

    

33. 21 червня 2026

    Монастир — єдиний представник України в європейській програмі (Peer-Learning Visit у Роттердамі). ^[143]

Втрачене й відтворене

Архітектура

Церква — тринавна чотиристовпна базиліка з напівкруглою апсидою, вхід — із заходу. Так її описують і «Історична Волинь», і Вікіпедія. З південного боку прибудовано двоповерховий об’єм. Стиль — бароко.

Нижче — два елементи храму докладніше.

Портал із сегментним фронтоном

Центральний вхід оформлено порталом із сегментним фронтоном — дугоподібним, без гострого кута трикутного. На тимпані — ліпний напис із датою і ліпний герб. Сегментний фронтон для бароко — улюблений прийом: він закриває композицію м’якою дугою і не сперечається з напівциркульними арками всередині. Пам’ятаймо лише, що нинішній напис «РБ 1723» — відтворення 1954 року.

Склепіння на підпружних арках

Нави перекрито хрестовими склепіннями на підпружних арках. Підпружна арка — це ребро, перекинуте між стовпами впоперек нави: вона ділить простір на прясла і бере на себе частину навантаження склепіння. Чотири стовпи, на які спираються арки, і задають «чотиристовпну» схему базиліки. Вікна центральної нави прямокутні, з трикутними сандриками — невеликими карнизами-дашками над прорізами.

Надбрамна дзвіниця

Дзвіниця над в’їздом — двоярусна: нижній ярус є парадною брамою монастиря, верхній — власне дзвіницею. Вікіпедія називає її характерною пам’яткою українського бароко початку XVIII століття, яка, на відміну від багатьох подібних, не зазнала пізніших перебудов. Постанова 1979 року, що внесла дзвіницю до списку пам’яток, датує її XVIII століттям. Поблизу збереглися залишки оборонного валу, що оточував монастир.

Іконостас і ікони

Іконостас церкви — 1862 року, а царські врата старші, початку XVIII століття. «Історична Волинь» описує їхнє різьблення: акантове стебло, розетки, колонку з митрою і хрестом. Ікони іконостаса написав 1941 року художник Стецюк за ескізами Івана Їжакевича. У храмі є барокові пристінні вівтарі початку XVIII століття — багатоярусні різьблені декоративні стінки — і дві ікони XVII століття київської традиції: «Христос Вседержитель» і «Богородиця Одигітрія», остання в срібному позолоченому окладі з гербом замовника.

Енциклопедія сучасної України згадує серед святинь ікону святого Миколая XV століття і апостольський ряд XVII століття.

Будинок єпископа

Поруч із церквою стоїть будинок єпископа — у Вікіпедії «палац митрополитів», у постанові 1979 року — «будинок митрополита» 1723 року. Після закриття монастиря він стояв напівзруйнованим; згодом, за Вікіпедією, його відновили й облаштували в ньому домову церкву. Церква, дзвіниця і палац разом складають ансамбль XVIII століття, у якому збереглися всі три головні об’єми.

Камінь і матеріал

Джерела описують церкву як муровану, але матеріалу стін не уточнюють. Відомо, що пізніше, 1954 року, її потинькували. Отже, нинішня поверхня — шар XX століття поверх кладки XVIII-го (або, можливо, старшої).

Що варто побачити

• Західний портал із сегментним фронтоном, гербом і датою.
• Надбрамну дзвіницю — браму і дзвіницю в одній споруді.
• Царські врата початку XVIII століття з акантом і розетками.
• Будинок єпископа (палац митрополитів) поруч із церквою.
• Залишки валу біля дзвіниці.

Від Жидичина до Луцька — кілька кілометрів; разом із Покровською церквою і Троїцьким собором він складає добрий маршрут волинським бароко і тим, що йому передувало. А чотири стовпи базиліки — привід згадати, як працюють колони й пілястри в храмі.

Чи знали ви

Переказують

Постаті

• Данило Романович (Галицький) — князь, що 1227 р. приїздив до Жидичина помолитися святому Миколаю; барельєф у парку Короля Данила відкрито 2017 р.
• Микола Святоша — луцький князь, за переказом, опікун обителі; титул і час опіки джерела подають по-різному.
• Федір Любартович — князь († 1431), чий поминальник зберігався в монастирі.
• Менглі-Гірей та його сини — кримський хан і його сини, пов’язані з нападом 1496 р.
• Парфеній Володимирович — князь, 1500 р. передав архімандриту Арсенію частину села Ахматова.
• Костянтин Острозький — отримав монастир у довічне користування від Сигізмунда I (1507) з правом призначати архімандрита.
• Феодосій Гулевич — єпископ середини XVI ст.; 1555 р. заповів монастирю кошти.
• Іона (Йоан) Борзобагатий(-Красенський) — архімандрит, якого 1584 р. вигнали з обителі; роки його володіння джерела подають по-різному.
• Гедеон Балабан — львівський єпископ; за написом на підкупольному яблуці, 1594 р. закладав храм; єпархіальна сторінка відрізняє його від племінника Григорія-Гедеона, що був настоятелем.
• Кирило Терлецький — луцький єпископ, прихильник унії, суперник Балабана; † 1607.
• Олександр Семашко — шляхтич, луцький староста; 1596 р. йому передали управління монастирем; † 1597 або 1598.
• Олександр Пронський — луцький староста, що 1584 р. вибив Борзобагатого з монастиря.
• Петро Рутський — київський унійний митрополит, що 1625 р. позбавив Шибинського архімандрії.
• Єремія Почаповський — луцький унійний єпископ; 1626 р. наказав схопити Шибинського, 1632 р. зберіг довічно Жидичинський монастир.
• Іван Боговитин і Маруша Боговитинівна — шляхтичі, що заповіли поховати себе в монастирі (1615, 1624); за гіпотезою дослідників, їхні поховання можуть бути в крипті.
• Олександр Заславський — князь, з яким 1628 р. архімандрит Іосиф уклав угоду про повернення маєтків.
• Яків Суша — архімандрит, пізніше єпископ Холмський; у Жидичині писав «Фенікс» про чуда Холмської ікони.
• Йосиф Левицький — холмський єпископ; за ЕСУ звів церкву й палац митрополитів 1723 р., за «Історичною Волинню» відбудував храм.
• Порфирій Скарбек-Важинський — жидичинський абат і протоархімандрит, що головував на капітулі 1788 р.
• Ян Дамаскін Красовський — луцький унійний владика, що помер у Жидичині в серпні 1827 р.
• Кирило Сероцінський — унійний суфраган луцький, що 16 вересня 1827 р. підписав у Жидичині оголошення про спадок Красовського.
• Модест (Стрельбицький) — архієпископ Житомирський і Волинський; у 1890-х опікувався палацом і освятив домовий храм віленських мучеників.
• Роман і Федір Цибульські — священики Миколаївської церкви; Роман 1871 р. відкрив училище, Федір з 1909 р. був священиком і свідчив про стан храму в роки війни.
• Олександр Малевич — автор серії «Древняя Жидычинская архимандрия на Волыни» (ВЕВ, 1899–1905).
• Олена Левчанівська — сенаторка, свідок притулку 1921 р. з навчанням українською.
• Полікарп (Сікорський) — у Жидичині мав резиденцію на початку 1930-х; тут працювала комісія з перекладу Святого Письма.
• Марк (Левків) — перший намісник відродженої обителі (2003–2008), згодом архієпископ.
• Костянтин (Марченко) — настоятель монастиря з 2008 р., архімандрит; ініціатор Zhydychyn Center і розчищення крипти.
• Іраїда Майданець — краєзнавиця, авторка історичної довідки про Жидичинську архімандрію (2016) і співавторка праць про маєтки та постаті архімандрії.
• Віктор Баюк і Олександр Златогорський — археологи, що досліджували посад і сопла (2008–2010).
• Віра Гупало та Ірина Луцик — дослідниці Інституту українознавства імені І. Крип’якевича, що опрацьовують знахідки з крипт.
• Архімандрити й настоятелі до унії (до 1596–1608) — Анект (975, легендарний); Анак (1227; ім’я лише в ЕСУ); Арсеній (1500); Іосаф (1500 або 1502); Варсонофій (1536); Іона Борзобагатий (1569–1580 або 1582; вигнаний 1584); Феофан Грек (1580, єпископ); Гедеон Балабан (1585–1607; про дати життя див. «Що кажуть різні джерела»); Григорій-Гедеон Балабан (племінник; роки не названо); Олександр Семашко (управитель 1596–1597); Теодозій (Рудницький) — ім’я з категорії Вікіпедії, роки невідомі. Костянтин Острозький (1507) архімандритом не був — він володів монастирем «правом доживоття».
• Архімандрити унійної лінії (1608–1828) — Йосиф (Мокосій-)Баковецький (призначений 1618 або 1619; 1628–1629; † бл. 1655); Никодим (Мокосій) Шибинський (1621–1626); Антін Селява (1622 або 1623–1624; згодом архієпископ Полоцький); Ісакій Вічинський (канонік, намісник 1621; 22.07.1626 прийняв ключі); Єремія Почаповський (з 1632 мав керувати монастирем); Рафаїл Корсак (1637–1640 за англомовною Вікіпедією; 1638 і 1639 за іншими); Нафанаїл Лозовецький (1644); Миколай Лозовецький (1645); Яків Суша (1644; адміністратор 1649–1652; 1676); Августин (Олександр) Лодзята (1655–1691; † червень 1691 у Жидичині); Пилип Володкович (1730); Ігнатій Володзко (1774–1778); Тодосій Ростоцький (1774–1778); невідомий абат (1782–1811); Порфирій Скарбек-Важинський (1788); Бенедикт Баковецький (1793); Флоріан Корсак і Іона II (дати невідомі); Григорій Коханович (єпископ луцько-острозький 1807–1814, † 1814 у Жидичині); Ян Дамаскін Красовський (єпископ луцький з 1826; † 1827). Роки Лодзяти, Володковича, Селяви й Кохановича — за українською Вікіпедією.
• Православна лінія XVII ст. — Олександр Атаназій Пузина (православний єпископ луцький й острозький 1633–1647 або 1650, архімандрит жидичинський до 1638; † 25.12.1650, за польською Вікіпедією); Макосей (Денисько) (1649–1650); Неоніл (Лозовицький) (1650; не ототожнюємо з Лозовецькими).
• Після 1828 — Філарет (1894, архімандрит Почаївської лаври, що відновив сад); Модест (Стрельбицький) (1894–1897, архієпископ); Йосиф Семашко (XIX ст., тут приймав свячення); Полікарп (Сікорський) (початок 1930-х – 1936).
• Відроджена обитель (з 2003) — Костянтин (самітник у руїнах, до 2003); Марк (Левків) (вересень 2003 – листопад 2008); Костянтин (Марченко) (з 2008, архімандрит); Никодим (Смілий) (2016, благочинний); Іов (Богуш) (настоятель Свято-Духівського скиту з 2010); Євлалія (Стаднюк) (ігуменя Петро-Павлівського скиту з 2020); Сильвестр (Громик) (ієромонах, 2021).

Що кажуть різні джерела

Як цитувати