Хрест при дорозі бачать усі, хто повз нього проїжджає. Розглядають одиниці. І все ж саме він першим повідомляє, що за поворотом починається село, у якому моляться.

Де такі хрести ставили, Енциклопедія сучасної України пише коротко: придорожні та поклінні хрести встановлювали при в’їздах до міста чи села і при лісових дорогах. На початку XX століття на самому лише Поділлі придорожніх і присадибних хрестів та «фігур» налічували близько 4,5 тисячі.

Північно-західну Волинь описав 1937 року архітектор Леонід Маслов. Біля села Заліси на Ковельщині, пише він, при всіх чотирьох в’їздах стоять поперек доріг по три хрести. Стоять хрести й при дорозі, і на селянських нивах. Ставили їх на спогад про епідемію холери чи чуми, у пам’ять визволення з кріпацтва, «на славу Божу».

Є й нагода, яка дивиться вперед: хрест на місці майбутнього храму. Його освячують на ділянці, де церкви ще немає. Так роблять і в ПЦУ, і в УГКЦ.

Тепер про матеріал. На Поліссі, за описом журналу «Патріярхат», придорожні хрести майже без винятку дерев’яні, з тесаного дуба, заввишки від півтора до десяти метрів. А в Буші на Вінниччині, за тією ж енциклопедією, на старому цвинтарі збереглися хрести XIX століття з місцевого пісковику. Дерево тут і камінь розділяє не віра, а геологія.

І чесно про канон. Єдиної таблиці пропорцій поклінного хреста, на яку можна послатися, ми не знайшли. Форма хреста теж буває різна. Яку обрати і які написи покласти на камінь, ми не вирішуємо. Це справа громади і її настоятеля.

Наша частина починається після цього рішення, і вона прозаїчна. Де стоятиме хрест і з якої відстані його бачать. Що під ним: ґрунт, плита чи схил. Який камінь унизу. На основу ми ставимо граніт: він щільніший і майже не тягне вологу від землі. Білий мармур лишаємо для того, що вище.

Усе це вирішується на кресленні. Хрест із каменю, поставлений при дорозі, потім так просто не пересунеш.